Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм
- Автор: Томпсон Ева
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко «Основи»
- ISBN: 966-500-265-1
- Переводчик: М. Корчинська
- Жанр: История
Электронная книга - «Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм». Краткое содержание книги:
Книга буде корисною усім, хто цікавиться літературознавством, політологією та іншими дотичними дисциплінами. Вона стане відкриттям для тих, хто шанує свіжі погляди на, здавалося б, давно знані речі.
Ewa M. Thompson. Imperial knowledge. Russian Literature and Colonialism.
Ева Томпсон — професор-дослідник славістичних студій університету Райс (США). Авторка п’яти книг та багатьох наукових статей. Її книга «Російський формалізм та новий англо-американський критицизм» (1971) — перший порівняльний аналіз двох критичних течій XX століття. Дослідження «Зрозуміти Росію: святий блазень у російській культурі» (1987) дає ключ до розуміння особливостей культури Росії. Після публікації англійською мовою книжку було перекладено китайською та видано: спочатку в Гон-Конгу (1995), а потім у Китаї (1998).
«Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» було перекладено польською у 2000 році. Її праця «Вітольд Гомбрович» (1979) була видана польською у 2002 році.
Ева Томпсон — головний редактор «Sarmatian Review» — періодичного видання центральної та східноєвропейської тематики.
ПОНЕВОЛЕННЯ ПОЛЬЩІ У ХУДОЖНІЙ ЛІТЕРАТУРІ
На відміну від Кавказьких походів, надбання Росією території Польсько-Литовської держави в 1772, 1793 і 1795 pp. не породило видатних творів художньої літератури. Для цього були свої підстави. Війни з Польщею відбувались тоді, коли ще тільки починалася трансформація російської літератури. В Росії XVIII століття не було примітних періодичних видань і геніальних письменників. Цензура Катерини II була примхливою і мало нагадувала терор колишньої Московії, спрямований проти писань, які вважалися шкідливими для держави; незважаючи на це, вона була достатньо всепроникна, щоб відбивати охоту до будь-якої самобутності, як це відчув, на свій превеликий жаль, Олександр Радіщев. Іншою причиною була сама природа набуття західних територій. Роман Шпорлюк твердив, що з українського погляду на частині території Польсько-Литовської держави один імперіаліст, Польща, змінювався іншим, Росією. Українськими, литовськими та білоруськими територіями володіли польські землевласники, єврейські підприємці та «корінні» селяни. Однак з погляду Росії ці території були законною власністю Росії, оскільки селяни, які проживали тут, були східними слов’янами, які використовували кириличну абетку й дотримувались візантійського обряду (балтійські області були винятком). Після анексії Росією так звані католики східного обряду (переважно русини (тобто українці)), котрі приєдналися До католицької церкви 1596 p., але зберігали візантійську літургію та інші релігійні звичаї, мали бути навернені до православ’я переконанням чи примусом. Тому здобуття українських і білоруських земель не розглядалось як завоювання, а просто як повернення давно втрачених земель. З такої точки зору було б недоречно розглядати білоруських селян так само, як Лермонтов і Пушкін розглядали мешканців Кавказу. До речі, необхідно підкреслити, що Україна та Білорусія ніколи не були частиною старої Московії, а тому не могли бути повернені до Російської держави. Східнослов’янські землі на захід від Московії були відібрані у монголів литовцями і стали частиною Польсько-Литовської держави, коли литовський князь Ягайло (Ягелло) одружився з польською королевою Ядвігою. За польського правління Литва, Західна Білорусія і Західна Україна втратили свої вищі верстви через полонізацію, і в цьому розумінні їхня національна ідентичність була послаблена; разом із тим, вони отримали шанс зберегти свою ідентичність, відмінну від росіян.
400-річний зв’язок цих земель із Польщею був наслідком польського колоніалізму, проте він водночас підживлював свідомість, що Україна не була ні польською, ні російською. Отже, арґумент, висунутий державними мужами Катерини II, що поділ Польщі був не завоюванням, а просто династичним перевпорядкуванням, був слабкий 55. Через хисткість цього офіційного пояснення держава не мала достатнього ентузіазму, щоб гучно святкувати це перепідпорядкування; так само влада розуміла, що не варто було голосно говорити про позбавлення майна польських землевласників і примусовий перехід до російського православ’я 56. Це й було причиною того, що для відзначення поділу Польсько-Литовської держави не було написано практично жодного літературного твору (за винятком деяких поезій з приводу капітуляції польських міст).
Лише коли зникнення Польщі з карти Європи закріпилось у загальноприйнятній політичній реальності, почала з’являтися антипольська література, здебільшого як наслідок польських повстань чи інших проявів польської ідентичності. Повстання у листопаді 1830 р. породило хвилю симпатій у Європі, і тому йому мали бути протиставлені російські голоси, які заявляли б про незаконність повстання і правоту імперії. Найкращі представники російської літератури гнівно реагували на польські прагнення незалежності, а також на висловлену такими польськими письменниками як Адам Міцкевич і Ципріян Каміль Норвід думку, що Росія мала більше спільного зі своїми колишніми монгольськими поневолювачами, ніж з європейськими партнерами по імперських загарбаннях. Отже, польські повстання зміцнили російську імперську свідомість і дали російським письменникам можливість удосконалювати своє полемічне вміння. У 1830-х pp. з’явились літературні твори, що поєднували високу художню якість із імперською пихою, яка в інших колоніальних суспільствах проявляла себе менш демонстративно, роздумами про «тягар, покладений на білу людину». У Росії це було переважно як «noli me tangere» — «не зачіпай мене».