Легенда про безголового

— Таємнича якась Катя Мегера…

— Нiчого таємничого, — Нiна знову витягла цигарки, та закурювати не поспiшала, замiсть того почала гратися пачкою в руцi. — На Тучi її пошукайте, вона там працює.

— Де?

— Туча. У нас так дехто оптовку називає. Ну, речовий базар оптовий, той самий, знаменитий, куди вся країна за товаром їздить. У Катi там три торгових точки. Бiльше, вибачте, не знаю нiчого.

— Що, їхати на найбiльший в Українi речовий базар i питати там Катю Мегеру?

— А у вас, панi адвокат, є вибiр? — Нiна все ж таки передумала курити, сховала цигарки назад. — Вона шкiрою торгує. Це все, що можу, правда.

Не так усе складно, як здавалося. Катю Мегеру, виявляється, на базарi багато хто знав. Правда, на територiї її не було. Реалiзатори сказали — зранку крутилася, тепер десь по мiсту. Але запросто, зi знаменитою на весь свiт подiльською вiдкритiстю, дали менi номер її мобiльного телефону, бiльше того — видзвонили її i запитали, де шукати. «Адвокат iз Києва? Для чого». — «Це стосується Лiзи», — пояснила я, коли менi передали трубку.

Здається, вгадала: цi слова подiяли краще за пароль для зв'язку. Мегера назвала адресу, уточнила — це домашня. А таксi я взяла вiд базару.

На вiдмiну вiд вранiшньої Нiни, вiк Катерини, яка вiдкрила менi дверi, я визначити не бралася. З однаковим успiхом їй могло бути за тридцять, за сорок i за п'ятдесят. Груди напинали бiлий светр iз ангори, джинсова спiдниця дiставала до колiн, обтягнутих чорними панчохами. Зачiска видалася дивною, та коли ми пройшли з передпокою до великої кiмнати, де свiтла бiльше, я роздивилася i зрозумiла: це перука.

— Пити щось хочете? — дiловито запитала Мегера.

— Нi, дякую, — менi хотiлося кави, та навряд чи господиня запропонує варену, в неї, очевидно, розчинна. Випробовувати долю не буду, потерплю. — У мене не так багато часу, та й у вас так само. Давайте вiдразу до справ.

— У мене до вас жодних справ нема.

— Згодна, — зiтхнула я. — Менi сказали, що ви давно знаєте Лiзу Потурай. А ми… я збираю про неї iнформацiю.

— Для кого?

— Це приватна справа. Їй нiчого не загрожує. Навпаки, може, в чомусь та й допоможе.

— Кого це переймають нашi з Лiзою стосунки?

— Хiба тут якiсь секрети?

— Нi. Просто я єдина, хто залишився з її минулого життя, а минулим вона дорожить. Воно в неї було краще за те, що має тепер. Ну, не зовсiм краще, але там є що згадати. Не все хочеться, скажемо так… Коротше, її новi знайомi не входять в коло моїх. А новим людям вона не бачить потреби розповiдати щось про себе. Чоловiк так само всього не знав.

— Не знав?

— Його вбили. Лiза дзвонила менi вчора i сказала це. Точно нiчого не хочете пити?

— Точно. Катю, ми можемо поговорити про Лiзу?

— Поговорити?

— Ви… ви можете розказати про неї щось, чого вона не хотiла б довiряти навiть чоловiковi? — я старанно добирала слова i вiдчувала, якою недолугою виглядаю збоку. Очевидно, це мене виручило: i Нiна, i Катерина помiтили мiй стан, i їм, видно, просто стало мене шкода. До того ж я в цьому станi була цiлком природною, отже про якусь тонку гру чи провокацiю навiть не йшлося.