Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
Сидячи в лісі, вони стежили, як спускаються вологі після дощику вересневі сутінки. Чекаючи команди Теплого рушати, мало говорили між собою. Хіба Партизан із Бугаєм придумали забаву: витягнули біблію[9] та завелися шпилити[10], ставлячи на кін поки що не отриману здобич. Дід щось буркнув про шкіру невбитого ведмедя й погані прикмети, та Жора лінькувато протягнув:
— От уже точно дід старий. Хай братва розважається, не твоє ж програють.
— Гляди, Теплий. Ще трохи — рвати один одного почнуть за борги, — відгукнувся той.
Але чіпати гравців справді припинив, згодом утративши до них всякий інтерес.
Для Голуба ж час тягнувся нестерпно. Тож зрадів, почувши нарешті від Жори наказ зніматися з місця. Поховавши по кишенях отримані один від одного боргові розписки, коряво нашкрябані на листках із блокноту шматком хімічного олівця, Бугай та Партизан залізли в кузов. Голуб чомусь подумав — але ж обоє ставляться до справи не аж так серйозно, як того вимагав момент. Та швидко викинув це з голови.
Раз Теплий їм довіряє — йому тим більше наплювати.
У Сатанові було тихо. Селище й без того не гамірне. Тепер же, коли, як чув не раз Голуб, тут люди почали боятися вовка–людожера більше, ніж повернення фашистів, о цій порі воно як вимерло. Хіба, проїжджаючи через центр, побачили світло біля Будинку культури, невеличкий гурт чоловіків та жінок біля входу. Хтось навіть махнув їм рукою, бійців завжди вітали.
Точний розрахунок, вирішив Голуб.
Просто все. За що Жору Теплого поважали — ніколи не накручує планів із багатьма невідомими ходами. Наприклад, розповідь про падлючого Офіцера не надто зацікавила. Подумаєш, відмахнувся. Він же в жодний розрахунок не вписується. Для чого ускладнювати, ще й схеми креслити, як знайти його притулок.
Кому воно треба, лігво якогось доходяги.
Чесно кажучи, малював той план Голуб не для Теплого — для себе. Відновлював усе в пам'яті, фіксував, перевіряв. Адже був не від того, аби під шумок, по дорозі, навідатися до Офіцера в хату. Або сюди, до Будинку культури. Тут він, здається, сторожем придурився. Нагадати їхню розмову біля Глухої Вільви. І завершити її. Бо мав, ох мав Голуб що сказати тому бакланові.
Ну, не судьба — значить, так і буде. Пощастило сьогодні Офіцерові.
Хай живе.
Тим більше, що Дід уже підкочував полуторку до складів, і треба викидати дурню з голови.
Голуб підсунув до себе автомат. Приготувався.
Помітив — інші в кузові те ж саме зробили.
Дід пригальмував, та мотор не глушив. Хряснули двері — Теплий легко вискочив із кабіни, вигукнув, не криючись:
— Хто там — відчиняй ворота!
— Ти налякав! Усе одно налякав!
— Я не хотів!
— Хотів! Хотів! Не кидався б ззаду, наче хижак лісовий! Пусти!
— Не пущу!
— Пусти, чорт бородатий! Я вже думала — шерсть! Пусти!
— Не пущу. Тихо.
— Чому? Чому не пустиш? Скажи — чому не пустиш?
— Ти ж не хочеш цього. Сама не хочеш, так же?
Він говорив правду і Лариса охоче визнавала це. Хоч насправді злякалася до смерті не раз, а тричі. Вперше, ясна річ, коли на неї налетіли з темряви й туману. Вдруге — коли свідомість повернулася й вона побачила при кволому світлі електричного ліхтарика заросле лице лісового розбійника.
Мимоволі згадала Хлопушу з «Капітанської дочки» Пушкіна — вірний соратник Ємельяна Пугачова, каторжник — утікач, борода й спотворений ніс із вирваними ніздрями: так у царській Росії карали бунтівників. Ніс того, хто дивився на неї й важко уривчасто дихав, був скалічений інакше — перебитий, зсунутий набік, та все ж цілий. Від цього легше не стало — нерви знову здали, свідомість залишила Ларису. Очуняла швидко, від обережних ляпасів. Рота вже ніхто не затуляв. Захотілося голосно кричати, дряпатися й кусатися, просто так вона не дасться. Але викрадач напевне вгадав її думки й бажання — випередив, з темряви почувся дуже знайомий голос, кликав її на ім'я. І тоді Лариса Сомова, нарешті, зомліла втретє.
Адже згадала розмову з Сомовим. Його погрози. Злякалася тепер уже не за себе — за Ігоря. Точно, каторжник — утікач. Відразу захотілося сховати його, мало не під спідницю, як це роблять у цирку чи комедійних фільмах. Зрозумівши, що той, кого вона вважала втраченим, живий та поруч, вирішила відразу й назавжди: нікому не віддасть. Хай хтось насмілиться забрати, нехай спробує — гризтиме зубами, дряпатиме нігтями. А вони в неї гострі, наче в того страшного вовчиська, з яким переплутала Ігоря й про якого в Сатанові бояться говорити вголос. Куди там — гостріші, точно гостріші.
9
Біблія (жарг.) — колода карт.
10
Шпилити (жарг.) — грати в карти.