Повний місяць

Знову кивок.

— Потім, коли страчені вже теліпалися в зашморгах, поліцаї там же, при людях, поклали пастуха й Терлецьку на лавки та видали обом шомполів. Староста бив жінку особисто. Тоді нам дозволили забрати побитих, попередивши — так буде з кожним, хто через різні дурниці почне скаржитися на представників влади. Їх вели попід руки. Старий пастух відлежався, помер не від шомполів — осколком зачепило, коли тут йшли бої та німці тікали. Вдова Терлецька повісилася на віжках у сараї. Кінець.

Акуратно вийнявши недопалок, Поліна Стефанівна заховала мундштук у ту ж кишеню, до карт. Потому сплела руки на грудях, запитала зовсім уже буденно:

— Треба ще пояснювати, Ларисочко, чому наші, місцеві, бояться того хижака, плещуть тихцем язиками про вовкулаку, але зовсім не дивуються? І тим більше — не носять скарги начальству, не розповідають про давнішні випадки? Один раз намагалися... Та й нема віри, що ця влада, котра повернулася, чимось краща в оцінці подібних подій, ніж та, яка вже покарала людей. Народ натерпівся від обох влад, Ларисо. Тож просто мовчки боїться, аби, вибачте за недоречну аналогію, не викликати зайвий раз вовка з лісу.

Лариса перевела подих.

— У такому разі… Тоді… Чому ви розказали про це саме мені й саме зараз?

— Аби ви розуміли, чого й кого бояться сатанівці. Та чому й кому вірять. Також — що ніхто не допоможе, бо люди ні на кого вже не надіються. Просто зважайте на це. І старайтеся не ходити сама. Особливо — коли настають сутінки. Хоча дивно: тоді, за німців, лісовий хижак нападав серед білого дня.

— Можливо, не ховався від німців, — Лариса спробувала кострубато пожартувати.

— Хтозна. Може й так. До речі, вже вечоріє. Ви в кіно не йдете?

— На «Чапаєва»? — вона охоче перемінила тему. — Ні, на «Чапаєва» не піду. Мені більше комедії подобаються, з Орловою та Сєровою. Але найбільше Зоя Федорова, в «Подругах».

— Часи не ті. Настрої не для любовних історій, — тепер Поліна Стефанівна промовила повчально. — Сина не боїтеся після всього отак лишати надовго?

— Ось за Юрка я спокійна. Друга знайшов, Борьку. Все в Липських стирчить удома. Його Катя навіть годує. Там цуценя, вона його звідкілясь принесла. Вовтузяться з ним. Знаєте, мій син нічим не відрізняється від ровесників. Я в його віці теж хотіла мати собаку. Сомов тварин не любить. Каже, чотириногі повинні жити на вулиці або в лісі. Не місце їм поруч із людьми.

— Не пощастило вам, Ларисо. Ще мрієте?

— Про кицьку.

— Здається, той хлопчик, Боря, старший за вашого…

— Не аж так.

— Він, до речі, не записаний у бібліотеку. Один із небагатьох. Я говорила з Катериною, як…, — пучка легенько торкнулася лоба, — Гнатівною. Та відмовчується більше, але якось буркнула: мовляв, нема чого моєму хлопцеві там читати. Розумію, на які книжки жінка натякає… Але в нас же і Жуль Верн є, і Дюма, навіть Франко, «Захар Беркут». Куди ж без цього хлопчикові.

— А мені подобається, що вони різні. Тобто, абсолютно різні, зовсім. Хоча б тим уже, що Боря не читає. Зате більше слухає, теж немало. Юрко в мене вміє розповідати. В тому числі, переказує того ж Дюма, — Лариса всміхнулася. — Протилежності притягуються. Це теж хтось сказав, правда?