Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0667-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар». Краткое содержание книги:
Містерію кохання уособлює життєва драма князя-воїна і професора-історика, канцеляриста Переяславського полку й охочого до танців із дівчатами студента, а ще Комп’ютерної Діви, яка раптом обертається на Козу з фотоапаратом…
Для широкого загалу.
Біля нього стояли з відповідними до цієї оказії лицями сусідки, яким ґречно подякував за труди, і вони скромно з кімнати відійшли, пообіцявши прийти вранці, бо, може, щось стане потрібно.
Тим-то знову залишивсь із Комп’ютерною Дівою, яка хоч і тримала на лиці відповідну машкару, але була спокійніша й бадьоріша, ніж я, — в мене й досі пливали в голові всілякі косми.
— Зараз вип’ємо кави, — мекнула Комп’ютерна Діва, — і щось перекусимо, бо я вже також валюся з ніг. Чайник уже кипить.
Рушила на кухню, а я подався у ванну, заразом і в туалет, бо дім, у якому жив Микола Лико, належав до так званих «хрущовок», які тепер дехто зве «трущобками». І перше, що впало у вічі, — запнуте темною хусткою чи тканиною дзеркало. Отже, подивитися на себе не зміг, хоча й хотів. Але принаймні можна було вимити руки й лице, що мене трохи відсвіжило й допомогло позбутися природного утяження.
На кухні чомусь надмірно яскраво світила електрична лампочка, а біля столу порядкувала Ж. Смикальська, стоячи до мене спиною. Тіло мала кощаве, як і розповідав свого часу Микола Лико, і в тому я вже двічі зміг переконатися й сам, але «дошкою» таки не була, про це свідчив її виразний задок (про це оповідав мені й приятель), але сам таку особливість побачив уперше. На столі в тарілочки покладено по тонюсінькому бутербродові з голландським сиром, а не менш тонкі пальчики висипали до філіжанки з пакетика розчинну каву. А ще в розгорнутому пакетику виглядали полущені волоські горіхи, але небагато. Відверто кажучи, обіцянка вечері викликала в мене в животі спазму, адже я, поснідавши у літняку, тільки і їв, що шмат черствого хліба з салом, — їх тоді вистачило на кілька кусів. Відтак пригадав, що Комп’ютерна Діва була, за розповіддю таки Миколи, сувора вегетаріянка, тож міг лишень зітхнути: перебирати не випадало.
— Тут знайшла, — сказала Комп’ютерна Діва, — недопиту чвертку коньяку. Вип’єте до кави?
— А ви? — спитав, усідаючись.
— Я, мабуть, увіллю, — сказала, трохи помнувшись, Жанна й рушила до підвісної шафки. І хоча який був запаморочений, міг підтвердити ще одне давнє примічення Миколи Лика: Смикальською її названо недаремне, бо частина тіла, про яку була мова, дивно й своєрідно таки посмикувалася. Але це відзначив пригашеною свідомістю, отож узявся за бутерброда, який у моїй руці ледве не переломився, — така тонка була хлібна крайка.
Комп’ютерна Діва чинно сіла супроти мене, і я знову зміг побачити рибний холодець її очей, який не був весь ще виплаканий, але повіки мала набряклі, ніби трохи того заливу потрапило й туди, — це її, до речі, трохи й прикрашало. Але мені було не до красот цієї істоти. Влив собі до кави трунку — десь на чверть філіжанки, так само вчинила й вона — більше коньяку не було.
— У дивних обставинах нам випало зустрітися, — сказала Смикальська, тепло на мене дивлячись. — Колись до вас приходила, пам’ятаєте? Хотіла виправити свою неґречність.
— Чому неґречність? Висловили свою думку, а вона може бути прихильна, неприхильна й ніяка. І годі про те — не такий момент.
Ж. Смикальська зітхнула й опустила очі: в надмірному електричному світлі її лице стало знову сіре, ніби присипане попелом.
— Добре! — шепнули її тонкі попелясті вуста.
По тому почали трапезувати. Бутерброда було на два куси — так його я і з’їв. Ж. Смикальська ж їла інакше, відкушуючи по малесенькому шматочку й того кусничка ретельно й дбало пережовуючи, — очевидно, вегетаріянці так і їдять за їхніми звихнутими приписами, а я подумки пошкодував, що в цій квартирі не було ані поточеного сухаря, ані найжовтішого, аж до чорноти, сала. Отож тільки й залишалося зирити, як вона точить зубками того крихітного бутерброда, а може, дзюбає, — зрештою, голодної заздрості це в мене не викликáло. Але певних тортур зазнав, отож попросив дозволу запалити просто тут, не виходячи на балкончика, досить із мене того ослінця.
— Взагалі я не прихильниця куріння, бо це суперечить здоровому способові життя, — сказала вона по-святенницьки строго, ковтнувши чергову мікропорцію їдла. — Але сьогодні й справді особлива ситуація… Отож куріть.
Це було сказано по-великопанському, з бридливим скривленням вуст. І я запалив, тим більше, що за Миколи, коли ми просиджували не раз і не сто за цим столиком, він курити мені не забороняв, а в теперішній ситуації я ніби й власник цієї квартири. Хай там як, а Комп’ютерна Діва їла свого бутербродика, елегантно тримаючи його в надзвичайно делікатних пальчиках рівно стільки, скільки я палив, а я куріння розтягував якомога довше. Принаймні з цього епізоду міг зробити висновка, що той, хто ковтає їдло майже не розжовуючи, насичується непомірно менше за того, хто з’їдає його мікропорціями, а ще й якнайдбаліше розтираючи зубками.