Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0667-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар». Краткое содержание книги:
Містерію кохання уособлює життєва драма князя-воїна і професора-історика, канцеляриста Переяславського полку й охочого до танців із дівчатами студента, а ще Комп’ютерної Діви, яка раптом обертається на Козу з фотоапаратом…
Для широкого загалу.
— Тобто хочете, щоб залишився я, а ви підете? — спитав.
— Ні, хочу залишитися, — тим-таки тоном сказала. — Але сама б я боялася б… Я ж його друг…
Жахнувся: бракувало б мені залишитися з нею на цілу ніч при покійнику.
— Скільки знаю, — мовив також не без сталевих ноток, — ви його покинули ще того першого разу і між вами все закінчилося.
— Коли б то! — зітхнула Комп’ютерна Діва. — Я не змогла без нього…
— І ви зійшлися вдруге? — спитав зчудований, хоч уже здогадувався про це. Здогадувався, але не вірив. — З чиєї ініціятиви?
Знову зависла пауза, і я побачив, що застиглий риб’ячий холодець ув очах цієї дивної істоти почав розтавати, а кілька краплин із заливки викотилися, розмочивши наваксовані вії, й потекли чорними патьочками.
— Вам конче треба про це знати? — спитала, схлипнувши.
І тут у мені заговорив той вивідайло, яким, зрештою, був завжди, адже це професія в мене така: винюхувати всілякі історії. Тож мовчки встав, підійшов до полиці, де лежав конверт із дарчою, вийняв її, додавши ще й передсмертну записку, яку туди вклав, і простяг Ж. Смикальській.
— Бачите, він зробив мене без погодження своїм спадкоємцем. Через це повинен знати все.
Здається, цей аргумент доконав мою співрозмовницю, і вона, шморгнувши й знову пустивши кілька крапель із риб’ячої заливи, сказала:
— Так! Ми зійшлися вдруге. І це сталося з моєї ініціятиви.
Я задумався. Власне, почав складати мислительні цеглинки. Дивна виходила річ: Комп’ютерна Діва, спробувавши навідати мене й бувши різко відсторонена, повернулася до свого Велимира Прутнюка, але чомусь довго в тічці чи отарі, що її любив вигулювати цей ловелас, не втрималася й невідь-чому вирішила повернутися до Миколи Лика, хоч той був уже в такому стані, коли людині не до амурних пригод. Це перша цеглинка. Друга: хоч сам Микола після моєї оповіді про спробу Комп’ютерної Діви навідати мене палко попередив, щоб був я з цією істотою вельми обережний і не піддавався її тиглям-миглям, сам цю пересторогу зневажив і знову плюхнувся, образно кажучи, в Козине болото, яке його й пожерло. І це сталося з людиною, силу логіки якої завжди шанував, вірив-бо у його витриману раціоналістичну природу. Ні, ниточки тут увіч не в’язалися!
— Хіба не знали, в якому він був стані? — різко спитав.
Сподівався, що знову з її очей потечуть названі краплі, але помилився: очі Комп’ютерної Діви засвітилися так яскраво, що обпікся.
— Хотіла йому допомогти, — прошепотіла вона. — А може, й урятувати. Щоб не залишався сам…
У мене почав наливатися гнів, адже результат цього рятування надто очевидний — оно лежить перед нами в труні з обличчям, якого не можу впізнати; правда, на очі Ж. Смикальської, й незмінним. Але це, зрештою, не має значення — результат разючий.
Не сказав нічого, бо годі влаштовувати сцени в такій ситуації, тим більше, що вже нічого не зміниться. Тим часом Ж. Смикальська витягла чистюсінького носовичка й почала вимочувати сльози, які й поклали на білу тканину чорні пасмуги.
Провівши довірчу розмову з Комп’ютерною Дівою, я, з одного боку, задовольнив власну невситиму спрагу до вивідництва як митець, але припустився тієї помилки, що безмовно й безумовно, хоча й без декларацій, погодився, щоб провели цю ніч разом, поруч із умерлим нашим спільним другом, адже коханець це і є друг, чи «милий друг», як це визначив Гі де Мопассан. І мені мимоволі спало на думку: а як би зреагував Микола, коли б міг почути нашу розмову, і кого б захотів вигнати зі своєї хати, тобто квартири, адже він свого часу гостро не бажав, щоб я із Ж. Смикальською зустрівся навіть на невинному рівні, як літературний критик і автор. Але це була блаженна, тобто надто дурна думка, хоч правда й те, що коли б не помер, ми із Ж. Смикальською навряд чи коли б зустрілися, принаймні я згодом подумував, що так було б ліпше.
Тим часом у розмові настала перерва, і ми якийсь час печально посиділи побіч труни.
— Мали сьогодні багато клопоту, — співчутливо, навіть лагідно сказала Ж. Смикальська. — Я тут принесла трохи їжі.
Я сухо зазначив, що знайшов тут шмат черствого хліба й старого сала й перекусив.
І знову між нас зависла незручна пауза.
— По-моєму, — сказала Комп’ютерна Діва, — його треба обмити і вдягти в костюма. Коли дозволите, цим займусь.
Знову був уражений: як би вона це вчинила без мене, адже покійного треба було вийняти з труни, роздягти з лікарняної одежі й одягти вже задубілого.
— Коли вже чинити за звичаєм, чоловіків до такого не допускають, — так само сухо сказав я.