Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0667-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар». Краткое содержание книги:
Містерію кохання уособлює життєва драма князя-воїна і професора-історика, канцеляриста Переяславського полку й охочого до танців із дівчатами студента, а ще Комп’ютерної Діви, яка раптом обертається на Козу з фотоапаратом…
Для широкого загалу.
У вікна цідилося сумирне світло ранку, і я раптом збагнув, що проспав далеко більше, ніж три години, як домовлялися із Ж. Смикальською. А що мав запамороченого сном мозка, то почулося, ніби поруч хтось дихає. Злякано зирнув, але ні: крім мене, нікого не було. Сів, спустив на підлогу ноги й зирнув на труну. В ній витинався цілком незнайомий, ба чужий профіль, і я спантеличено зміркував, що сон не закінчився, а почався з тієї хвилини, коли під машину так фатально потрапив собака. «А може, й та подія зі сну?» — подумалося мені. Хоча ні: ноги твердо стояли босими ступнями на підлозі, а очі бачили вікно, що швидко світлішало, тоді як пальці рук упилися в біле простирадло, ще зі слідами складок, тобто свіже. Відтак безшумно звівся і, ступаючи навшпиньки, рушив у бік кухні, двері до якої були причинені. Обережно їх відхилив і зазирнув. На підлозі, зібгавшись у клубочок, спала на підстеленому килимку Комп’ютерна Діва. Вся кухня наповнилася ще нереальним світлом, яке вигравало на лакованих у червоне нігтях Ж. Смикальської.
І мені раптом здалося, що ця істота напрочуд самотня в цьому світі, як, зрештою, і я. А вона спала. Спала солодко й тривожно водночас, бо вуста її ледь-ледь усміхалися, — зовсім так само, як це чинила коза в тому дурному сні, а потім нервово тремтіли чи й посмикувалися. Жанна спала, а я не міг відвести з неї погляду. І поступово, ще не зовсім чітко, почав розуміти, чому мій приятель таки зважився з’єднатись із нею вдруге, хоча обидва рази виявилися фатальні. Він її жалів, і, здається, це було так само, як жалію її оцієї хвилини і я.
Не описуватиму докладно похорону: все відбулося за усталеним ритуалом; вимічу лишень деякі деталі. Були запрошені колеги покійного (до речі, пізніше побачив на дверях університету сповіщення в траурній рамці про кончину їхнього викладача); прийшли й найближчі сусіди. Ж. Смикальська конче захотіла провести Миколу до могили, отож домовилася з тими-таки двома сусідками, які допомагали опрятувати тіло, щоб вони готували поминальний обід, — кошти на нього дав я, як і на решту потреб. Отож зробили разом закупи в найближчому супермаркеті, які, звісно, тягнув також я: Комп’ютерна ж Діва церемонно несла в делікатних пальчиках лише два найлегші кульки, бо категорично не носила тягарів. Відтак на кухні почалася гарячкова робота, але Ж. Смикальська участі в тому не брала — все поклалось на сусідок, хіба заходилась біля бутербродів, які з-під її пальчиків виходили точнісінько такі, як і ті два, що ми ними вчора повечеряли. До ношення труни декан факультету прислав чотирьох аспірантів. Одне слово, більше клопотів я не мав, отож, притягши продукти й випивку, зустрічав гостей і курив на балкончику.
Вперше ж побачив Ж. Смикальську з фотоапаратом, коли тіло Миколи винесли з квартири й поставили труну в дворі. Тут зібралися й пенсіонери цього будинку, які зазвичай біля нього постійно гуляли чи купно сиділи на лавочках. Фотоапарат був не елементарна цифрова мильниця, а, очевидно, потужніший, бо більший, і бовтався на шиї Смикальської — поводилася вона з ним як фаховий фотограф. Поставила мене біля труни й сфотографувала, по тому — знімок колективний, з викладачами; зрештою, попросила мене, щоб сфотографував її з Миколою. А що я цілковито не вмів того робити, то це вчинив один із жвавих аспірантів, якому, як помітив, Жанна ставила очка, хоч і не виказисто — з огляду на трагічність моменту. Потім усе пішло по писаному й завершилося поминальним обідом, на якому я випив більше, ніж звичайно собі дозволяв, бо треба було зняти напругу, яку продовжував відчувати. Звісно, про передсвітанковий сон Ж. Смикальській нічого не розказав, та й узагалі ми майже не перемовлялися, зайняті кожен своїм.
Зрештою, все закінчилося, гості розійшлися, і ми знову опинилися з Комп’ютерною Дівою у квартирі. Нестерпно несло запахом смерті; цього разу в домішці з духом квітів, хоча їх уже винесено, а ще й їжі з алкоголем. Залишилося й двоє сусідок, які разом із Ж. Смикальською прибрали зі столу й помили посуд; правда, робили це здебільшого жінки, а Комп’ютерна Діва хіба що «брала участь».