Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

— Ви вже до неї дісталися, — зимно сказала Атропос, розплющившись, і я вдруге вразився, які дивовижно чудові в неї очі.

— І мені треба туди? — спитав, тицькаючи навмання пальцем.

Але її біля мене вже не було, тільки нудно й бридко вила російська попса, якої я в нормальному світі терпіти не міг. Отож пішов у напрямку, що його вказав собі сам, відтак вийшов на Суничну галявину, хоч жодних суниць чи полуниць тут не росло, радше це була ремінісценція з фільму Бергмана з такою ж назвою. Зрештою, саме до неї прямував, бо на ній призначено, як відчував, зустріч, правда, не знати з ким.

І тут побачив на краю Суничної галявини високу постать у фраці та з білою манишкою і з краваткою-метеликом, звісно, й у високому циліндрі — і це, безсумнівно, був мій приятель Микола Лико. В руці тримав за повідка, поцяцькованого бляшками, ні, не пса, а козу, в якої на лівій лапці поблискував золотий годинник, з шиї звисало бурштинове намисто, а ще й кулон із каменем, що нагадував сліпе око, а піддертого хвостика охоплювала вигадлива, схожа на бароковий вензель каблучка.

— Отже, ти все-таки не погребував, а прийшов, — сказав Микола. — Передали тобі мою записку?

— Так, — сказав я.

— Дякую, що опікуєшся. Я того не вартий.

— Ти мені друг, — мовив я. — А друзям належить взаємна опіка.

— Може, й так, — сумно відгукнувся Микола. — Вибач, що останнім часом перестав з тобою спілкуватися. Саме ця коза вивела мене в Абґрегацію — якось так вийшло.

— Хіба не знав, що може так вийти? — спитав я.

— Знав, — сумно відгукнувся Микола. — Вона, звичайно, трохи смішна, ця коза, але не полюбити її не зміг.

— І вона загнала тебе до Абґрегації! — сердито сказав я.

— Так, — просто мовив Микола. — Але я не шкодую… Захотілося ковтнути того зілля ще раз.

— Чого ж мене викликав? — уже менш сердито сказав я.

— Пам’ятаєш, якось сказав тобі: стережися цієї кози. І ніколи не вступай з нею в жоден стосунок. Казав таке?

— Так, — буркнув я. — І в жодні стосунки з нею я не вступав.

Микола Лико пильно мене розглядав, на його обличчі цвіла сакраментальна всмішка.

— Не вступав, але вступив, — повів тихо.

— Що таке говориш? — обурився я. — Мав її прогнати, коли прийшла провести тебе в останню путь?

— Звісно, ні, — мовив Микола Лико. — Все зробив і чиниш, як годиться. Але є один момент…

Замовк і ніби зніяковів.

— Що за момент?

— Бачиш… але не знаю, чи згодився стати моїм спадкоємцем?

— А коли б не згодився, то що?

— То все моє перейшло б не знати кому… Бібліотека, квартира… І це було б мені боляче.

— Хіба може бути боляче тому, хто не має почуттів та відчуттів?

— Може, — тихо сказав Микола Лико. — І вірю, що ти на мою пропозицію пристанеш, бо єдиний не вчинив мені нічого лихого.

— Я твій друг, — повторив. — То що за момент?..

І тут побачив фізію кози, яка мовчки слухала нашу розмову, зорячи на мене теплим, а може, хитреньким поглядом, тоді як на її губах розквітала таки хитренька всмішка. І мене почало коливати, ніби був склеєний із картону, а вода, в якій перебував, почала хвилюватися. І так само почав вигинатися мій покійний приятель та і його зовсім не покійна коза. І все довкола скаламутилося, а найбільш — у моїй голові. І збагнув, що треба вибрести з цієї води, хоча розмови ми так і не закінчили. Тим-то рушив на берег, а берегом і була кімната, де лежав у труні Микола Лико і де так безтямно й глибоко я заснув…