Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0667-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар». Краткое содержание книги:
Містерію кохання уособлює життєва драма князя-воїна і професора-історика, канцеляриста Переяславського полку й охочого до танців із дівчатами студента, а ще Комп’ютерної Діви, яка раптом обертається на Козу з фотоапаратом…
Для широкого загалу.
Каву мали пити з горішками — все-таки якась підмога. Ж. Смикальська взяла філіжанку з непідробною грацією і відставила мізинного пальчика, який по-особливому скривлювався, — і про це мені свого часу розповідав Микола. Комп’ютерна Діва помітила, що я витрішкуюся на її пальчика, і сказала цілком невинно:
— Це в мене такі мізинці, — і показала два гачечки, хронічно скручені, отже, річ не в елеганції, а в фізичній ваді.
Пили каву (яка, з’єднана з коньяком, і справді бадьорила), беручи по черзі лущені горіхи, яких було б досить для дитини та й то малої, і мовчали. Я ж збагнув, що пиття кави для Комп’ютерної Діви — ритуал так само урочистий, як і поїдання мікробутербродів. Усі ці розписи звучать трохи неподобно до ситуації, виглядає, ніби іронізую. Насправді ж не іронізував, бо ватяні клапті в моїй утомленій голові, не очищеній коротким сном чи, радше, забуттям на балкончику, не зникали, а поперетворювались у купчасті хмарки, які часом пливуть синім небом. З однією, правда, різницею, що небо моє цього разу було не синє, а чорне, і все довкола ставало чи нагадане, чи помисливе, чи химерне, чи злудно викривлене — очевидяки, знову-таки через утому і психічне утяження, що його мав під враженням смерті найближчого приятеля.
І тут Ж. Смикальська раптом заговорила — майже пристрасно, а майже тому, бо все-таки враховувала незвичність ситуації, в яку потрапили:
— Дуже страждала після того, коли не захотіли мене прийняти й фактично прогнали. Почала читати ваші твори, зокрема й спогади прочитала. І збагнула, яка була нерозважно дурна й легковажна. Тепер ви мій улюблений письменник… Допоміг у цьому й Микола, навчивши, як треба вас читати й розуміти. Я йому дуже вдячна.
— Це коли вдруге зійшлися? — спитав я.
— Так, — твердо мовила Жанна. — Він мені й давав ваші книжки, в нього їх ціла колекція, а ще й з автографами.
Був уражений цим одкриттям. Випадало, що саме тоді, коли ми майже не зустрічалися, за моєю спиною й творилася ця мила змова. Можливо, під упливом цілковитої вичерпаності, хмар у майже капустяній голові й під тиском тягаря, що його ніс, я несподівано зворушився, хоч окремих речей і не розумів: яке значення мало те (хоч став улюбленим письменником Комп’ютерної Діви), що книги були з моїми автографами? Але, очевидно, в жіночій логіці є особливі вихити, які нам, особам протилежної статі, годі збагнути. І я б, може, не зворушувався б, коли б не звістка, що Микола, який ставився до моєї письменницької пристрасті не без іронії, а часом і надмірно критично, не тільки, як виявилося, читав мої твори з інтересом, а й зміг навчити, як їх розуміти, близьку собі особу, хоча ніколи своїх розширених вражень щодо прочитаного не виповідав. Дивні речі трапляються під цим небом!
По тих посиденьках домовилися: оскільки нам треба трохи спочити, спатимемо по черзі: спершу я, тоді вона — на Миколиному ліжку; звісно, постіль вона перестелить. На моє галантне заперечення Жанна заявила, що вона, на відміну від мене, жайворонка (знала й таке), сова і звикла вночі, як визначила, «товктися», отож можу поспати три години, тоді мене розбудить і спатиме сама — потому побачимо: як вийде. Не згодитися не міг, бо очі падали і я вже переставав сприймати довколишні речі. Навіть коли дивився на співрозмовницю, знову уздрів не її, а козу, яка сидить на стільці, надмірно випроставшись, тримає в ратичках недопиту каву (свою я давно допив) і дивиться вологими очима, щось і помекуючи, а що саме, розібрати до ладу не міг. Вряди-годи коза прикладає філіжанку до вуст і відковтує краплину. Ні, мені конче треба було хоч трохи спочити. Зрештою, кава в кози була не так допита, як відставлена (зирнув у її філіжанку й побачив — наполовину); коза встала й поцокотіла ратичками до кімнати, байдуже, що в Миколиних капцях, — це могла бути звукова ілюзія, — очевидно, перестеляти постіль — з тим, напевне, була освоєна. Я ж сидів, як то кажуть, «роздираючи очі», а ще й неймовірно роззявляючи при позіханнях рота.
Коза випростано постала у дверях і мекнула:
— Постіль послано!
Я ж, хоча й був напівпритомний, усе-таки спробував удати з себе джентльмена:
— Поспіть ви, — сказав, ледве провертаючи язиком. — Я ж ляжу тут на підлозі.
Тоді впало у вічі, що коза має святенницьке, чи девотське, обличчя, якщо в кіз може бути обличчя, а очі переповнилися риб’ячим холодцем, який помалу перетворювався на розігріту юшку.