Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

Не встиг покласти рурки, як зарипіли двері, які я начебто й зачиняв, і в прочілі до кімнати постала цибата, вдягнена в чорне постать, саме ота, яку побачив на порожній вулиці. Але голова її не була обплутана дротиками, а стриміла на довгій шиї з коротким волоссям, чомусь заколотим шпильками. Її тонкі, безбарвні губки були тісно стулені, а розводнені очі чи заплакані, чи надмірно серйозні; обличчя залишалося сіре, як в усіх комп’ютерних дів, бо це вона й була. Я стояв приголомшений, бо найменше сподівався саме на неї та й узагалі нікого не чекав. І тут у моїй голові, ніби на рухомій стрічці, як по ескалатору, пропливли слова: «Здається, цієї катавасії я вже не переживу», — тобто тільки тепер зрозумів їхній зміст чи, може, вважав, що збагнув.

Уже казав: останнім часом ми з Миколою Ликом зустрічалися рідко, може, навіть рідше, як будь-коли за нашої дружби, але таке траплялося, тобто ненадовго ніби відходили один від одного, власне, ніби потрапляли в штиль, коли вода дружніх стосунків сама від себе зупиняється. Отже, утворилася й прірва у взаємному інформаційному потоці, відтак у мені, отак закляклому, промигнула думка: чи не в цей «мертвий час» Микола пережив другу свою катавасію, а те, що переді мною стояла з девотським личком ніхто інший, як Комп’ютерна Діва, вона ж Ж. Смикальська, я й подумав, що Микола зважився пережити з нею другого етапа зближення, результата якого аж добре знаємо.

— Прийшла, — безапеляційно мекнула Ж. Смикальська, — щоб вам допомогти. Сподіваюся, не проженете?

І тут з моїми змислами, чи з системою бачення, чи з уявленням, щось сталося: зсув, чи що (зрештою, таке в мене траплялося, коли перебував у візійних утоненнях), а може, це сталося через те, що свою сакраментальну фразу Ж. Смикальська не промовила людським голосом, а таки мекнула по-козячому. Отож і побачив не ту жінку, з якою найменше хотів би зустрітися саме тепер, а натуральну козу чорної шерстини, з козиною-таки мордочкою, навіть із рогами, елегантно загнутими назад, притому шерстина на мордочці була не чорна, а радше сіра, як це й буває в усіх комп’ютерних дів.

Читач пам’ятає, що я її вже проганяв, тобто зачинив перед її козячим носиком двері, але тут опинивсь у ситуації не тотожній, адже дверей перед нею годі зачинити та й прогнати, бо хоч і став номінально власником цієї однокімнатки, але це ще не було оформлено, отже, прийшла не до мене, а до мого приятеля, хоча його ще не привезли. Отож чи мав право її проганяти?

Вона ж стояла супроти, виструнчена й строга, і вже не в козячій подобі, хоч і не без того, а у звичайній, і єдине, що зміг видобути з себе, по-дурному проячати, ніби перекривлюючи її козячі інтонації:

— А звідки довідалися, що сталося?

Сумно всміхнулася, і я вперше побачив на її козовидді таку всмішку (адже досі тільки раз її бачив, а більше уявляв її з Миколиних розповідей), і цей усміх зробив її личко навіть милим.

— Що про це говорити? — зітхнула скрушно і скинула, не нагинаючись, туфлі на височенних підборах, відтак я по-дурному видивився на її лапки, тоненькі й напрочуд рожеві, з трохи темнішими, тобто червоними, п’яточками. І ті два ніжні пляцки впевнено всунулись у завеликі для неї Миколині капці. І тільки по тому відповіла на моє запитання, повернувшись впівоберта, з тим-таки козячим мекотом: