Темнолесникове прокляття

На Квінта наринули решта спогадів: спершу струмочком, далі — потоком, і нарешті — могутньою хвилею, яка розлилася по поверхні бридкого порожнього багнища його свідомості, засіюючи її думками. Маріс. Професор. Берестяний сувій, похід у кам’яні щільники, таємнича печера… Терпкий запах повернув його до дійсності. І раптом Квінт виразно згадав, де він вдихав його раніше — і де чув цей тихий шелестливий звук.

— Бібліотека! — вигукнув він. — Ви той, хто спіймав мене, коли я падав. Ви… ви порятували мені життя.

Старий пирхнув.

— Здається у мене це вже входить у звичку, — промурмотів він. Пальці, що погладжували Квінтові повіки завмерли. — Так, то був ти, — визнав він. — А тепер перевернися, хай я огляну твою спину.

Квінт зробив, як йому сказано.

— Хто ви? — запитав він, викручуючи голову назад.

— Про мене тобі не доводилося чувати, — відповів незнайомець. — Моє ім’я — Чіпус Семиджерел. Я Великий Бібліотекар, опікуюся землезнавчими студіями. — Він зітхнув. — Не скажу, щоб це нині було чимось поважним… — Він міцно натис на Квінтів поперек лопаточками своїх палюхів. — Отак болить?

— Ні, — відказав Квінт.

— А так?

— Ні.

— А…

— Ай-яй-яй! — заволав Квінт. — Так, отепер болить! — Відчуття було таке, ніби в нього у спині застрягла крижана скалка.

— Хм-м-м, — спантеличився Чіпус. — Блискун завдав ушкоди, — виснував він, — і то вельми поважної.

— Що це означає? — стривожився Квінт. Слова старого звучали не надто втішно. Невже щось страшне?

Почулося човгання, і Чіпус опинився у Квінта над головою.

— Це означає, — сухо пояснив він, — що ми повинні щось придумати, аби нам стало краще. Так, дай-но я погляну…

Він зняв свого шкіряного бесага і розщібнув його. Квінт зиркнув на нього і з переляком, змішаним із подивом, побачив, як Семиджерел витяг ще одне маленьке горнятко. Видобувши з нього вісім смугастих гладеньких листочків, старий узяв їх у рота і заходився енергійно жувати. Жуючи, він знову обернувся до бесага, витяг широкий бандаж і розіслав його на землі.

— Я… я помру? — кволо запитав Квінт.

Чіпус тільки усміхнувся, не кажучи ні слова, видобув із рота зелену липучу жуйку і заходився розмазувати її по Квінтовій спині.

— Примочка з листя зілля пасастого, — сказав він просто. — Вельми помічна при запаленнях і тамує біль при глибоко-тканинному онімінні.

— Боляче, — поскаржився Квінт.

Чіпус кивнув головою.

— Це означає, що примочка починає діяти, — пояснив він. Витерши пальці об мантію, він узяв бандаж і притиснув його до Квінтової спини так, щоб масть пристала до рани. Пекти перестало, а натомість з’явилося тепло, яке, здавалося, проникало вглиб, розтоплюючи нестерпний крижаний шпичак у хлопця в спині. — Готово, — сказав нарешті Чіпус. — А тепер устань і скажи, як ти почуваєшся.

Квінт обережно підвівся, побоюючись, як би знову не закричати від гострого болю. Та біль уже пройшов, навіть сліду по собі не лишив, і коли хлопець розім’яв занімілі м’язи, йому навіть ніде не нило.

— Ну як? — запитав Чіпус.

— Самопочуття чудове, — зізнався хлопець. — Наче народився вдруге.

— Колись усі лікувалися зіллям пасастим, — сказав Чіпус. — Хоча, гадаю, так звані вчені-небознавці з усіма їхніми новомодними дурницями — цілковиті невігласи у травах…

Та Квінт старого вже не слухав. Щойно його очі звикли до мороку величезної яйчастої печери, він побачив свою приятельку: бліда і знеможена, вона сиділа із заплющеними очима, спершися спиною на стіну.

— Маріс! — зойкнув Квінт і кинувся до неї. Він укляк перед дівчиною і взяв її руки в свої. — Маріс, із тобою все гаразд?

Маріс розплющила очі й мляво кивнула головою, але не пускала пари з уст. Шкіра її була холодна і волога на дотик, погляд — наче шкляний.