Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Старець на прощання (як його випустили з підземелля і тицьнули злоті, аби він найняв підводу до Києва) просив передати добрій панночці, що кланяється низько...
Згодом у чолобитній на ім’я царя Василія Шуйського старець Варлаам підкреслить: «...и пана Юрья панья да дочи Марина... свободу мне дала».
Але про ту чолобитну Марина вже не буде знати. А згодом і її самої вже не буде в цьому світі, але те, що вона врятувала старця, Божу людину, котрий обзивав її коханого самозванцем, не забудеться.
Згадає Марина Мнішек невгамовного старця — чомусь раптом згадає, — коли її позбавлять трону, привселюдно повісять її синочка як якогось «ворьонка», а її саму обізвуть «воровкой», згадає старця Варлаама за кілька день до свого мученицького кінця у башті восьмого яруса Коломенського кремля, і на якусь мить її душа просвітліє від тієї згадки. Їй стане — теж на мить — легше. Що вона недарма в цьому світі жила — хай і одне життя, проте людське — а таки врятувала. А це не мало, адже іншим, буває, і цього не дано.
— Доля-доленька, — повчала її бабця Софія, — це, щоби ти відала, моя гарненька чічка, щастя-талан. Кажуть, це жіночка така: добра, хороша, чепурна, гожа, до роботи беручка і не лінива. А як доля лиха — то жіночка завжди заспана, нечесана, невмивана. Що не робить, а все спить. Та й робить через пень-колоду. От такій людині й не щастить у житті, бо доля у неї такая: коли не спить, то все позіхає, ротика свого деручи... Тому й кажуть: одним сиплеться зерно, а другим полова.
Хитаючи маленькою сивою голівкою, тихо-журно виводила:
— А в мене яка доля?! — доскіпувалася Маринка. — Лиха чи...
— Господь з тобою, що ти кажеш таке? — жахалася добра бабця. — Твоя доля — гарна жіночка щасна. Вона дбає, аби в тебе в господі все водилося, а нивка твоя врожаїлась...
— Ба-абусю, — сміялась Маринка, — у мене не господа, а — замок. Королівський. Та й нивки в мене немає, я ж не селянка. Я — графиня.
— Це так, до слова в мене вихопилося — про господу і нивку. А ти хоч і графиня, а все їдно маєш оброблювати свою нивку в житті. Ту, що тобі, як і всім нам, послав Господь.
— Для цього у нас слуг повно, усіляких робітників.
— А все їдно маєш нивку свою сама оброблювати. Тому й стережися — доля твоя хоч і щасна, але її треба оберігати. Бо її можуть і той, викрасти.
— Хто це мою долю може викрасти?
— Коби я відала. Мабуть, злі люди. Злі та лихі.
— І гайдуки тоді не захистять?
— І гайдуки... Та й де набереш на всі випадки гайдуків. От ти квіткою квітнеш, а в житті... Хіба ж такі суховії бувають. А від лихої долі й мури замку не захистять.
— А можна мені побачити свою долю?
— Чого ніц, того ніц... Про свою долю можна лише дізнатися. Та й то... Як підслухаєш розмову віщих птахів.
— А де їх можна... підслухати?
— Коби я знала... Віщих птахів Господь посилає. Та ти не думай чого такого... Кожному Господь посилає порівну: і радість, і біду.
— А нащо біда?
— Людина все мусить спізнати.
— А я не хочу біди!
— Хто її хоче, дитино моя. Але вона у всіх буває.
— У всіх, та не у всіх. Я велю варті краще пильнувати замок, і не проникне у нього біда!
Марині з бабцею було гарно, затишно, і хоч вона була графиня, а бабця проста селянка, але відчувала до неї приязнь, як до рідної людини. Бо все життя бабця Софія була з нею — приймала її народження (вона ж ще й повитуха) і потім оберігала, як добрий янгол, навчала її уму-розуму — по-своєму, звичайно, і потай, щоб граф Мнішек чого не запідозрив та не заборонив Марині з селянкою знатися.
Матінка, бувало, сердилася:
— Що ти віриш тій старій карзі, бабі-язі?. Та й хто вона, а хто ти — згадай! Ти графиня знатного в королівстві роду, а вона... Холопка, яка з нашої милості у твоїх няньках ходить... Чого ти так горнешся до неї? От велю її вигнати геть, і її виженуть геть!
Але вигнати — хоч і нахвалялася — бабцю не збиралася, бо знала: ніхто так її дочку не береже, як та стара карга, знахарка і ворожея. За вірність і тримали Софію в графському замку. І це її — просту-простісіньку селянку. Софія ніколи не мала своєї сім’ї, як узяли її до Мнішеків у прислуги ще дівчиною, так і виросла в прислузі. І юність свою зустріла, і зістарилася. Сім’ю їй замінила Маринка, яку вона потай вважала за свою донечку...