Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
(«Жду тебе не діждуся і щодень з дороги далекої тебе виглядаю, Мариночко моя».)
А сам думав (хоч поки що те від неї утаємничував), що землі Новгородські, обіцяні їй із селами й людьми, не віддасть. Нащо їй якась Новгородчина, коли вона буде царицею всієї Русі. Та й негоже цареві землі державні, казьонні розбазарювати, Русь дрібнити, від чого вона в минулому вже зазнавала лиха. Покликання царя не зменшувати своє царство, а навпаки — збільшувати його, множачи його славу. Був певний, що Марина, прибувши до Москви і ставши царицею, сама це збагне, і вони з нею славно будуть владарювати — во славу усього царства-государства!
А тим часом у Самборі, ще не відаючи, що Дмитрій вже в’їхав до Москви на білому коні під рев ошалілого люду, з’явилися такі, які готові були свідчити проти царевича Дмитрія. Правда, вони з’являлися й раніше — час од часу. І воєвода Мнішек час од часу наказував гайдукам: таких шептунів, які будуть пасталакати, що буцімто Дмитрій ніякий не царський син, а — самозванець, не слухати, а негайно хапати і запроторювати їх до підземелля замку — там місця для всіх вистачить! Хай там і гниють. А хто не буде гнити — тим допоможемо живцем згнити! Хай потім пасталакають на тому світі, а на цьому ми їм роти позатикаємо. Бо всі ті шептуни — всього-на-всього нишпорки Бориса Годунова, який і посилає їх, аби опорочували царевича, який і без того натерпівся лиха. Тож тільки й чули від воєводи (це як він ще був у Самборі):
— Хапайте людішек Годунова! В підземелля їх!
Марина тоді обурювалася не менше батька: як вони можуть?.. Сміють??. Забувши честь і гідність, опорочувати й знеславлювати доброго царевича, який стільки натерпівся, рятуючись від Годунова?!. Нащо вони обзивають його якимось там... самозванцем, коли він істинний царський син і Москва його чекає і ніяк не дочекається?!.
Але все то були справді... людішки. Без роду-племені, без звань. Пройди різні! Пройдисвіти продажні! Гірше, коли почали з’являтися хулителі знані. Як-от старець Варлаам Яцький. Прибув він аж з Києва, з тамтешньої Лаври, добре знаний у православному світі. На Русі старцями споконвіку називали (з наголосом на «а», бо з наголом на «і» — старцí — то вже жебраки) поважних духовних осіб, пустельників і самітників — таким і був у Києво-Печерській лаврі Варлаам. Ледве в світі цьому тримався, а бач, не полінився до Самбора припертися. Щоб «изобличить проходимца Гришку Отрепьева», якого знав ще по Києву і тоді ж буцімто переконався, що він той... самозванець. Так, ніби в нього на лобі написано хто він такий — самозванець чи не самозванець! Звідтоді правдоборець загорівся бажанням вивести царевича Дмитрія на чисту воду.
Кажуть, цей «обличитель» був такий незлагідний та сварливий — попри вік і святість свою, — що навіть з монахами не завжди уживався. Тому й самітником був, бо всі од нього сахалися. І ось приперся... Спершу в Краків, буцімто до самого короля, а тоді повернув голоблі в Самбір. Казали: сам король велів його з Кракова відправити до Самбора — до того, на кого він громи і блискавки метав. До воєводи Юрія Мнішека, головного підпомагача царевича.
У Самборі старця було звинувачено в змові проти царевича Дмитрія, і воєвода велів його схопити та без зайвих слів кинути до підземелля — як такого, що діяв «по наущению» царя Годунова.
Нібито сам царевич велів зняти з нього «монашеское платье» і «бити и мучити его». Але, як потім дізналася Марина, то була обмова на царевича, який, навпаки, просив воєводу випустити старця і не мучити його, бо він зело знаний у православному світі.
«Бог йому судія, — сказав тоді царевич. — Я й не таких хулителів пережив, переживу й цього. Та з нього вже порох сиплеться, скільки йому зосталося у цьому світі стежку топтати, хай спокійно доживає свого віку».
Так старець і вцілів у замковій в’язниці. Хоч його й не випустили, але, зваживши на прохання царевича, не чіпали. Та й Марина просила старшого над гайдуками дядька Прокопа на чинити зла старцеві («Старе, як мале — не відає, що чинить») і зберегти йому життя. Власне, остаток життя. Тільки щоби про її прохання на дізнався пан воєвода. Хай буде певний, що старцеві завдають кривди у підземеллі.
Дядько Прокіп, старший гайдук пана воєводи, з місцевих (казали з Карпат, де він колись був файним леґенем), пильно подивився на Марину.
— Буде так, як ти велиш, панночко. Господь тебе не обділить своєю милістю — спасіння старця тобі неодмінно зарахується.
І старець сидів у замку тихо, як миша в ожереді. З веління Марини його навіть добре годували. А вже коли отець з царевичем, зібравши військо, залишили Самбір, вирушивши в похід на Москву, веліла (правда, перед тим порадившись з матір’ю, — ненька їй не перечила) випустити старця на волю. І дати йому злоті, аби він міг найняти підводу до Києва, — на його старі ноги дорога була неблизькою.