Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Здавалось, що його ніщо не могло вивести з рівноваги і доброго настрою, у якому він зазвичай щодня перебував і який був його нормальним станом. А ще він майже щодня відвідував Думу (коли не траплялося інших нагальних справ). Терпляче слухав безконечні спірки думних діячів (а там були майстри будь-яке, хоч і найпростіше, діло заговорити, заморочити і запроторити в глухий кут). Іноді обривав промовців зі словами: «Скільки годин ви міркуєте без ладу і смислу, а я ось в одну мить вирішу цю справу, на яку ви витратили цілий день і так ні до чого й не дійшли». І миттєво вирішував, і всі потім дивуватимуться: ах, який у них розумний та винахідливий цар і як він здорово царює!
А ще Дмитрій любив поговорити — тут йому не було рівних. Часто у вирішенні тих чи тих питань наводив паралелі з історії (він мав добру пам’ять і зело був начитаний), згадував подібні випадки з власного життя. Щосереди й щосуботи — нечуване до того явище в руському самодержавстві — приймав чолобитників і всім надавав можливість поговорити з ним і висловити все, що хто хоче. Терпляче вислуховував скаржників, і якщо вони були незаслужено скривджені, допомагав їм охоче.
Таких монархів Русь до нього не знала — простих, не гордих, не самозакоханих власною величчю, не засліплених титулами своїми і можливостями творити все, що вони захочуть, — здебільшого, антизаконне. Часто, пообідавши, він пішки ходив — навіть без охорони! — містом, заглядав до різних майстерень — «Як тутечки у вас? Чим допомогти вам?». Любив поспілкуватися з майстровитим людом. Навіть брав до рук інструменти і сам пробував щось там змайструвати, кажучи при цьому: «Майстровитий чоловік ніде й ніколи не пропаде. Як виженуть мене з Кремля, — сміявся білими зубами, — зроблюся майстром та й піду по Русі-матінці — робота буде, жінки будуть — що ще треба скусному чоловікові?»
І незмінно додавав:
— Для щастя земного у світі цьому білому.
А йдучи вулицею, нерідко зупиняв стрічних і затівав з ними відверті розмови — про життя-буття, що їм болить і що заважає, і як би вони хотіли, щоби до ладу на Русі було?..
Особливо любив говорити на теми релігійні, тоді дуже болючі.
«Чому ви зневажаєте іншовірців? — дивувався. — Що таке латинська віра, лютеранська? Вони такі ж християнські, як і грецькі. Бо й вони в Христа вірять, себто брати ваші по вірі».
І додавав з глибокою переконаністю:
— Хай усякий вірить по совісті своїй. Я хочу, щоб у моїй державі всі відправляли богослужіння за своїм обрядом.
Церковні ієрархи і монахи аж зубами скреготіли на ті слова їхнього царя — так їм не хотілося визнавати інші віри як рівні їхній вірі, але цар наполягав на своєму: треба шанувати усіх. Як би ми сьогодні сказали — відзначався віротерпимістю, йому не був притаманний релігійний фанатизм. Правда, монахів він не любив (сам побувавши в монастирях) й іноді називав їх дармоїдами і лицемірами. Мабуть, мав на те всі підстави, набуті ним за особистого чернечого життя. Але цією відвертістю наживав собі численних і впливових ворогів — монахи про нього розносили хіба ж такі чорні вісті!
А часто, коли йому ставало, як він казав, тісно й душа вимагала чогось такого-розтакого, скочивши на коня, мчав світ за очі, дивуючи всіх своєю майстерністю верхової їзди.
Поганявши коня до піни на крутих боках і крупі, зіскакував і, бадьорий та посвіжілий, йшов займатися іншими нагальними справами, що їх не відкладав на потім, а неодмінно з ходу вирішував. І все він встигав: і державними справами займатися і... І в гречку стрибати. А будучи велелюбним, маючи вдосталь коханок, до Марини Мнішек в Самбір, як зразковий і цнотливий наречений, чи не щотижня гнав гінців з листами (як завжди, особисто ним написаними рівним каліграфічним почерком), у яких клявся-заприсягався Марині в любові та все благав її і підганяв хутчій вирішувати свої справи і їхати до нього в Москву на царство... «Трон тебе чекає, кохання моє незрівнянне! Ох і повладарюємо ми з тобою удвох!.. Дасть Бог, Московське царство, що відгородилося од світу білого на своїй Русі дрімучій, наблизимо до Європи і зробимо його не останнім царством у тій же Європі — воно на те заслуговує. Принаймні не «лєшіє» будуть владарювати на Русі, не змії-гориничі, а мужі зело вчені і до усього скусні...