Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
— Гаразд, — кажу я. — Це питання для Бодендика, який легко вирішує його. Бодендик все може вирішити за допомогою великого невідомого Бога, неба і пекла, нагороди для тих, хто страждає, і кари для злих. Ніхто ніколи не мав доказів того, що Бог і небо справді існують, — тільки віра робить людину щасливою, каже Бодендик. Навіщо ж тоді нам дано розум, здатність до критики і жадобу доказів?
Щоб ними не користуватись? Дивна примха великого невідомого Бога! І що таке благоговіння перед життям? Страх перед смертю? Страх, завжди страх! А чому? І чому ми в змозі ставити запитання, коли на них немає відповіді?
— Усе? — питав Верніке.
— Ні, але далі я вас не питатиму.
— Гаразд. Я теж не можу вам відповісти. Ви, принаймні, хоч це знаєте чи ні?
— Звичайно. Чому б саме ви мали відповісти мені, коли всі бібліотеки світу ухиляються од відповіді?
Жук упав удруге. Він знову зіп’явся на ноги і втретє почав свій політ. Крильця в нього — ніби з полірованої голубої криці. Сам він — красивий механізм, зразок доцільності, але світло для нього, як пляшка горілки для п’яниці.
Верніке виливає решту мозельського в чарки.
— Скільки ви були на війні?
— Три роки.
— Дивно!
Я не відповідаю, бо приблизно знаю, що він має на увазі, і не хочу знову пережовувати все це.
— Ви думаєте, що розум належить до душі? — питає натомість Верніке.
— Цього я не знаю. Але невже ви вірите, що оті примітивні тварини, які копошаться у власному бруді в загратованих приміщеннях, теж мають душу?
Верніке бере свою ^арку.
— Для мене все це просто, — каже він. — Я людина науки. Я нічому не вірю, лиш спостерігаю. Бодендик же, навпаки, вірить апріорі. А ви десь невпевнено пурхаєте посередині. Бачите он того жука?
Жук уже вп’яте штурмує лампочку. Він буде робити це, аж поки не загине. Верніке вимикає світло.
— Ну, от, ми йому допомогли.
Крізь відчинене вікно вривається велична голуба ніч, ніч з мерехтливими зірками й п’янким запахом землі та квітів. Все, що я говорив, здається мені відразу ж страшенно смішним, /пук ще якусь мить гуде в кімнаті, потім упевнено прямує до вікна.
— Хаос, — каже Верніке. — А чи це справді хаос? Чи, може, нам тільки так здається? Ви не думали про те, яким би здавався нам світ, коли б ми мали на одне чуття більше?
— Ні.
— А на одне чуття менше?
Я на мить задумуюсь.
— Ми тоді були б сліпі, або глухі, або не відчували б смаку. Звичайно, все б здавалось нам не таким, як тепер:
— А якби ми мали на одне чуття більше? Чому ми завжди повинні бути обмежені тільки пятьма чуттями? А може, в нас одного чудового дня розвинеться ще й шосте! Або їх стане аж вісім! Чи дванадцять! Хіба тоді світ не стане зовсім іншим? Можливо, вже при шостому чутті зникне поняття часу. Або простору. Або смерті. Або болю. Або моралі. І вже напевно — сьогоднішнє поняття життя. Ми мандруємо через буття з досить-таки обмеженими органами. Собака чує краще за будь-яку людину. Кажан наосліп обминає всі перешкоди на своєму шляху. Метелик має в собі радіоприймач і летить за кілька кілометрів прямо до своєї подруги. Перелітні птахи орієнтуються в просторі набагато краще за нас. Змії чують шкірою. Науці про природу відомо сотні таких прикладів. Як же тоді ми можемо щось знати напевно? Вдосконалюється якийсь орган чуття чи розвивається новий — і світ міняється, і уявлення про Бога теж міняються. За ваше здоров’я!
Я піднімаю свою чарку й п’ю. Вино терпке і пахне землею.
— Отже, краще чекати, поки в нас розвинеться шосте чуття, чи не так? — кажу я.
— Не обов’язково. Робіть, що хочете. Але корисно знати, що якби в нас з’явилось ще одне чуття, всі наші уявлення розсипалися б ущент. І зникли б усі наші страхи. Нуг яке вино?
— Добре. А як справи з фрейлейн Терговен? Краще?
— Гірше. Приїжджала її мати, і дівчина не впізнала її.
— Може, не хотіла впізнати?
— Це майже те саме: вона не впізнала матері. Почала кричати, проганяти її. Типовий випадок.
— Чому?
— Хочете послухати довгу лекцію про шизофренію, батьківський комплекс, утечу від самої себе й дію шоку?
— Так, — кажу я, — сьогодні хочу.
— Цілу лекцію я вам не прочитаю. Тільки найнеобхідніше. Роздвоєння особистості — це звичайна втеча від самого себе.
— А що таке «сам»?
Верніке дивиться на мене.
— Облиште це сьогодні. Втеча в якусь іншу особистість.
Або навіть у кілька. Здебільшого хворий періодично на той чи інший час знову стає самим собою. А Женев’єва ні.
І вже давно. Ви, наприклад, зовсім не знаєте ЇЇ такою, якою вона є насправді.