Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

Коли я опускаю її, вона спотикається і міцно хапається за мене. Вона бурмоче щось незрозуміле і покірно йде за мною всередину. Коридор яскраво освітлений матовими лампочками без абажурів. Я садовлю її у плетене крісло' в приймальні. Вона лежить із заплющеними очима, ніби знята з якогось невидимого хреста. Повз нас проходять дві сестри в чорному одязі. Вони прямують до каплиці. На мить мені здається, що вони хочуть віднести Ізабелу і поховати. Та ось виходить чергова сестра в білому халаті й забирає її з собою.

Начальниця прислала нам другу пляшку мозельського. Незважаючи на це, Бодендик, на мій подив, відразу ж після вечері зник. Вер-ніке залишився за столом. Погода сьогодні не міняється, і хворі такі спокійні, якими вони тільки можуть бути.

— Чому ви не умертвляєте тих, хто вже цілком безнадійний? — питаю я.

— А ви б умертвили? — питає в свою чергу Верніке.

— Не знаю. Це те саме, що у випадку з безнадійним, приреченим на повільну смерть хворим, коли знаєш, що йому залишилось терпіти тільки біль. Чи ви дали б йому укол, щоб він на кілька днів менше страждав?

Верніке мовчить.

.— На щастя, тут немає Бодендика, — веду я далі. — Отже, можемо не обговорювати цього з морального і релігійного боку. Я мав друга, якому розірвало живіт так, що видно були всі нутрощі. Він просив нас пристрелити його, однак ми віднесли його до лазарету. Там він кричав ще три дні, а потім помер. Три дні — це великий строк для того, хто божеволіє з болю. Я бачив, як конало багато людей. Не вмирало, — конало. Усім їм можна було допомогти шприцом. Моїй матері теж.

Верніке мовчить.

— Гаразд, — кажу. — Я знаю: позбавити якусь істоту життя — це завжди вбивство. Я навіть муху не люблю вбивати, відколи побував на війні. Однак сьогодні ввечері я ласував телятиною, а теля ж убито нам на їжу. Це вічний парадокс і не доведені до кінця висновки. Життя — це чудо, навіть у теляті чи мусі. Особливо в мусі — цій акробатці з очима, що складаються з тисячі фацеток. Воно завжди чудо. Але воно завжди має кінець. Чому ми спокійно вбиваємо хворого собаку, а не робимо цього, коли мучиться людина? Однак у безглуздих війнах ми вбиваємо мільйони.

Верніке все ще нічого не відповідає. Довкола лампочки гуде великий жук. Він б’ється об скло, падає, повзе, знову здіймається вгору і знову кружляє навколо світла. Досвід нічого не навчив його.

— Бодендик, слуга церкви, звичайно, на все має відповідь, — веду я далі. — Тварини не мають душі, а людина має її. А де ж дівається частина душі, коли в людини пошкоджена якась звивина мозку? Де частина душі божевільного? Уже на небі? Чи, може, десь чекає на спотворену решту душі, яка ще дає можливість людському тілові пускати слину, їсти і виділяти нечистоти? Я бачив кількох із тих ваших хворих, що сидять у закритих приміщеннях. У порівнянні з ними навіть тварини — боги. Де ділись душі ідіотів? Поділились? Чи, може, висять, як невидимі повітряні кулі, над убогими черепами нещасних?

Верніке робить такий жест, ніби відгонить комара.