Стріляй, як дівчисько

Крім ТОЦу, на базі був загальний оперативний штаб, куди ми ходили (один раз на зміну) послухати інструктаж про стан американських, британських і данських місій у зоні бойових дій. Це була добра нагода познайомитися з тими, кого ми підтримували, і дістати інформацію про роботу їхніх служб медичної евакуації. Крім санітарних вертольотів «Чорний яструб», там були британські «Шинуки» та інші. Ми нашорошували вуха, щоб почути, чи не згадає хтось «Педро», бо хотіли впевнитися, що працюємо якнайкраще. На цих зустрічах можна було обміркувати й те, що під час операцій ми зробили не так, або інші проблемні питання життя бази.

Одного дня британський сержант-майор підійшов до нашого старшини Реда і спитав, чи не затісно солдатам США в їхніх казармах. Він служив у другій британській стрілецькій тактичній бригаді — підрозділі, для якого те літо було особливо тяжким, бо вони втратили багато хороших солдатів.

— Реде, можна тебе на хвильку? Я знаю, що ви спите одне в одного на голові. Як ти знаєш, у нас є місце, ну і… Мої хлопці проголосували й хотіли б запросити твоїх хлопців ночувати з нами.

Ред не знав, що на це відповісти. Він розумів: то було емоційно складне рішення. Фактично вони визнавали, що їхні товариші не повернуться. Ред не міг повірити, що британці зазнали аж таких утрат.

— Дуже дякую. Це для нас честь, — похмуро відказав Ред.

Сержант-майор із серйозним виглядом кивнув і повернувся до роботи. Наша готовність летіти куди завгодно, тільки б забрати потерпілих, створила «Педро» добру репутацію — наземні сили, що їх ми підтримували, поважали й цінували нас. Таке ставлення для рятувальної ескадрильї — найліпший комплімент.