Стріляй, як дівчисько
- Автор: Хегар Мэри Дженнингс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-3927-2, 978-617-12-4169-5, 978-617-12-4170-1
- Переводчик: Анастасия Дудченко
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Стріляй, як дівчисько». Краткое содержание книги:
Дуґ і Мет мали летіти в головному вертольоті попереду нас, і я на мить замислилася, чи почуваються вони в нашій команді так само безпечно, як я в їхній. Я не була Дуґовою улюбленицею, проте знала: якщо треба, він кинеться за мене під кулі. Сподіваюся, він розумів, що я зробила б заради нього те саме.
Я зосередилась. Ми готувалися до злету. На нас чекала робота, тож ми обговорили пункти контрольного списку. Ми знали, що все буде так само, як і в інших місіях, але й усвідомлювали: імовірність сідати в гарячій зоні тут, у Гільменді, вдвічі більша. Разом з другим вертольотом ми вилетіли на південь, випробували зброю і попрямували до макових полів. Минуло трохи часу, і ми зв’язалися по радіо з чоловіком із данським акцентом. Він зорієнтував нас щодо місця, де чекали травмовані.
Поглянувши вниз, ми побачили одноповерхові, вкриті брудом будинки з невипаленої цегли і метрів за сорок п’ять від них річку, що текла з півночі на південь. Між будинками й річкою наші союзники пустили зелений дим. Ми підлітали до поля, тоді як другий вертоліт кружляв угорі. Ми пронеслися над будинками, щоб сісти на порослій травою ділянці. Від носа вертольота до річки лишалося метрів з п’ятнадцять. Метрів за три від землі ми почули чотири послідовні вибухи. Годі було зрозуміти, чи це стріляють у ворога наші союзники, чи ворожі міномети цілять у наш бік, але я схрестила пальці, сподіваючись, що постріли лунають з боку хороших хлопців.
Ми приземлилися й вислали вперед ПРів, щоб якнайшвидше забрати пацієнтів. Я чула, як данські солдати знервовано перемовляються по радіо. Навіть не знаючи їхньої мови, я добре розуміла, про що вони говорять. Нас атакували. Данці усвідомлювали, що повинні прикривати нас: ми ж мали забрати їхніх друзів. Я звела очі до неба, шукаючи другого вертольота. Коли я його розгледіла, то побачила, як з кулеметів п’ятдесятого калібру на тих, хто намагався знешкодити нас, лився несамовитий потік куль.
Літальний апарат США, щоб застосувати зброю, мусить мати чіткі дані про те, що вогонь з іншого боку — ворожий, і бачити другий вертоліт, намагаючись стріляти так, щоб уникнути жертв серед цивільних. Якщо вони вже стріляли в когось за нами, то ті на це, безперечно, заслуговували.
Нам дуже хотілося якнайскоріше забрати пораненого й полетіти звідти геть. Ми чекали дуже довго, а пацієнта все не було. Наші ПРи з’явилися приблизно через дві хвилини. Вони швидко йшли з ношами в руках. Коли вони занесли пораненого у вертоліт, я викликала Мета й Дуґа — повідомити, що ми зараз злітатимемо. У цій фазі польоту ми були найвразливіші й наш побратим мав прикривати нас. Ідеально розпланувати це в часі — справжнє мистецтво. В ідеальних умовах вертоліт на землі попереджає другий вертоліт за тридцять секунд, щоб той підготувався, але інколи ці тридцять секунд обертаються на десять. Ми більше не могли чекати: треба було злітати негайно, тож другий вертоліт мав зробити крутий віраж і обстрілювати ворога так сильно, щоб той не міг підняти голови. Якщо підтримувальний вертоліт зробить усе правильно і нам пощастить, ворог навіть не помітить, що ми злетіли.
Ми знялися в повітря й попрямували до річки. Я чула, як торохкотіла зброя нашого побратима зі швидкістю приблизно чотирнадцять пострілів за секунду. Ми повернули ліворуч і полетіли на північ уздовж річки, поки головний вертоліт не випередив нас і ми не опинилися за ним. Мет і Дуґ щойно врятували наші дупи, але ми постійно підстраховували одне одного, не чекаючи подяки. Ми просто робили свою справу, інколи чотири-п’ять разів на день.
Кожна місія була найважливіша, кожне життя — найдорожче. Ми радо загинули б одне за одного. Девіз нашої місії «Ми робимо це, щоб інші могли жити» прикрашав стіни, пов’язки, футболки й капелюхи. Однак під час того розгортання нам випали завдання, які, на жаль, нікого не втішили.
У червні 2009 року по дев’ятій лінії викликали допомогу для морського піхотинця на ім’я Двайєр у південній частині долини річки Гільменд. Щоб дістатися до Двайєра, треба було перелетіти вкрай небезпечні ділянки долини. Наш шлях пролягав через Лашкаргах і Марджу. Проте проблема була не в небезпеці.
Очевидно, юний піхотинець необачно повівся з лубрикантом, яким ми змащували зброю, хоч то був також і засіб для чищення зброї від іржі та нагару. Якщо трохи цієї суміші потрапить на руки, то нічого страшного не станеться. А от від очей, рота та інших чутливих частин тіла її краще тримати якнайдалі.
Ця ситуація могла б видатися смішною, якби чотирнадцятьом людям на двох вертольотах не треба було ризикувати життям, щоб евакуювати цього хлопця. Безпечних місій немає. Здіймаючись у повітря й перелітаючи через сітку, ми потрапляли на потенційну територію ворожого вогню. На щастя, під час цієї місії нічого страшного не сталось, і ми доправили потерпілого туди, де йому надали медичну допомогу. Я певна, що після цієї історії він зробив відповідні висновки. Сподіваюся, серйозних ушкоджень він не зазнав.