Стріляй, як дівчисько
- Автор: Хегар Мэри Дженнингс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-3927-2, 978-617-12-4169-5, 978-617-12-4170-1
- Переводчик: Анастасия Дудченко
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Стріляй, як дівчисько». Краткое содержание книги:
Річка Гільменд — одне з головних джерел зрошення в південному Афганістані. У 1950–1960 роках Америка на розвиток цієї області витратила понад вісім мільйонів доларів, використавши також греблю Гувера й ресурси «Теннессі Веллі Авториті». Сьогодні наявність інфраструктури для зрошення цієї території робить її ідеальною для вирощування опіумного маку, з якого виготовляють героїн, тож Талібан завзято захищає її кордони. За даними 2015 року, майже третина всіх військових утрат в Афганістані припадає саме на провінцію Гільменд.
Після кількох тижнів у Кандагарі екіпажі почали ротацію в Бастіоні. Потрапивши в першу хвилю ротації, я була щаслива. Це означало готовність знову долучитися до активних дій, без яких я нудьгувала. Звісно, мені не подобалося, коли в мене стріляли, однак такий тип польотів був значно ліпший за контрольовані рутинні польоти в Штатах. Різниця приблизно така ж, як між водієм спортивної машини й шофером автобуса. Неважливо, наскільки тобі подобається сам процес керування автомобілем; просто ти потребуєш чогось іншого — такого, що їздить досить швидко.
Бастіон був чимось схожий на Таринкот: там немає тонн адміністративного непотребу, але бракує комфортних кандагарських умов. А ще Бастіон вигідно вирізнявся тим, що цього разу нас було досить і ми могли розділитися на дві зміни по дванадцять годин. Якусь частину часу між місіями ми витрачали на відеоігри і просто розслаблялися, однак темп у Бастіоні був такий інтенсивний, що довго не відпочинеш. Здебільшого ми розплановували місії або готувалися до вильоту, запихаючи сяку-таку їжу з коричневим соусом собі в горлянки й водночас пильнуючи, щоб не пропустити сигналу місії медичної евакуації.
Облаштуватися в Бастіоні було геть нескладно. Тутешнє життя мало відрізнялося від тих місць, де я вже побувала, — пил, погана їжа, тенти, каміння, довгі зміни.
Ми спали під великими тентами разом з кількома десятками інших людей. На жаль, цього разу мені не дозволили мешкати з моїм екіпажем, бо я була жінка. У цьому, звісно ж, не було нічого страшного, хіба що кілька разів мені не вдалося поїхати разом з хлопцями на роботу. Однак, з другого боку, розгортання, коли я жила з чоловіками, а не тільки з жінками, не були для мене проблемними. Зрештою, якщо підлітки-дівчата й підлітки-хлопці можуть спати в одній спортзалі під час акцій протесту, то дорослі чоловіки й жінки, професіонали, здатні поспати під одним гігантським тентом з кількома десятками колег по ескадрильї і не робити з того великої проблеми.
Якось у липні 2009 року я була на зміні, спостерігала, як ПРи грають у «Гейло», і чекала своєї черги, аж раптом почула звук на дев’ятій лінії. Я зірвалася з місця й зиркнула на групу розвідки — пересвідчитися, чи ми зараз злітатимемо. Потім відразу помчала до вантажівки. У Кандагарі і ТК до вертольота ми могли добігти, але в Бастіоні було надто далеко до злітної смуги. Радіосигнал «готовність номер один» змусив караван старих пікапів та гольфмобілів мчати до літаків і гелікоптерів, здіймаючи хмари пилу.
Через кілька секунд, заводячи вантажівку, я почула по радіо «готовність номер один». Місія починалася. Наших данських друзів притисли біля річки, звідки треба було забрати поранених. Я вирулила на дорогу й зачекала, поки мій екіпаж заскочить усередину, вигукуючи «ї-і-і-хо!» Переконавшись, що нікого не забули, ми рушили в запилену післяполудневу спеку, готові до порятунку людей.
Коли ми дісталися злітної смуги, я вистрибнула з вантажівки й побігла до вертольота. Я знала, що Дуґ знавісніє: він завжди говорив нам не бігати. Але, коли ми прямували на місію, адреналін завжди зашкалював, тож більшість із нас бігла підтюпцем. Один з бортмеханіків, що біг поруч зі мною, трохи випередив мене. Я також прискорила темп. Він усміхнувся, зиркнув на мене й по-спринтерському помчав далі. Тоді я взяла максимальну швидкість і перегнала його. У цю ж мить до мене долинуло Дуґове «поволі їдеш — більше в’їдеш!»
І ледве я відчула, що біля моїх ніг уже весь світ, як на цементованому майданчику простісінько біля вертольота мені під ноги потрапив камінець. Ніби у вповільненому кадрі нога мені вивернулася й злетіла над головою, а контрольний список наче вибухнув. Усі папірці розлетілися довкола.
Мій бортмеханік мчав слідом, але швидко зреагував і перестрибнув через мене, наче бігун-олімпієць.
— У тебе все гаразд, — спитав він, сміючись.
— От лайно! — вигукнула я, поспіхом збираючи контрольний список.
Я підвела очі й побачила, як Дуґ іде до вертольота, хитаючи головою. Щоразу, роблячи якусь дурницю, я помічала, що Дуґ на мене дивиться.