Стріляй, як дівчисько
- Автор: Хегар Мэри Дженнингс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-3927-2, 978-617-12-4169-5, 978-617-12-4170-1
- Переводчик: Анастасия Дудченко
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Стріляй, як дівчисько». Краткое содержание книги:
У формулярі місії було сказано, що ми маємо врятувати трьох американських солдатів, які перебувають у критичному стані. Вони супроводжували конвой і приблизно за двадцять п’ять хвилин дороги до Кандагара натрапили на засідку, озброєну саморобними бомбами, тобто якраз у межах «ідеальної години» лету, коли медики майже гарантовано можуть урятувати пораненого.
Ми взяли на борт іще трьох ПРів, і наш вертоліт був готовий злітати. Низькі й м’язисті, вони, з причепленим до ременів бронекомплекту спорядженням і прикріпленими до грудей короткоствольними карабінами GUA-5, скидалися на персонажів «Джі-Ай-Джо». З усіх героїв війни ПРів оспівують найменше. Удома мало хто чув про спецпризначенців Повітряних сил, але кожен піхотинець знає про них. ПРи не тільки ухвалюють медичні рішення, а й стають за головних у наземному бою.
Сьогодні я впізнала одного з них, техніка-сержанта _________________. Я вже літала раніше з цим чоловіком. Він був міцний, наче кремінь, і керував командою ПРів. Солдати, яких ми мали врятувати, й гадки не мали, як їм пощастило з ним.
Щойно ПРи пристебнулися, ми знялися в повітря. Повідомивши про зліт по радіо, ми перемахнули в пиловому вихорі через огорожу. Ми пролетіли над цивільним аеропортом Кандагара. Попри те що довкола точилася війна, там можна було побачити афганців та афганок у костюмах, світло-синіх паранджах та довгій одежі, які ступали на рухливі доріжки. Щойно ми проминули гладеньку бруківку, перед нашими очима постали всипані камінням пагорби.
Коли ми пролетіли над пагорбами й попрямували на північ, ландшафт почав зеленішати — приємна зміна після того коричневого сухого пилу, який вкриває більшу частину центрального Кандагара, зокрема й нашу базу. Але на третьому розгортанні я помітила й ваду цього красивого ландшафту. У Гільменді, в Бастіоні, росли макові поля, а тут, у Кандагарі, — гранатові сади й лози винограду, які обвивали високі стіни з глинобитної цегли. Звісно, це скидалося на ідилію, поки з пейзажу не виринав чолов’яга в дешевому камуфляжі й тюрбані з гранатометом, націленим на твій вертоліт.
Попереду я побачила скупчення будиночків — ще один елемент ландшафту, що його я з досвідом почала уникати.
— Праворуч на тридцять, — сказала я.
Джордж підтвердив, що почув мене, і, різко повернувши, змінив напрям на тридцять градусів управо від курсу. Він літав довше за мене, проте в нього не було его, яке б заважало йому дослухатися до моїх слів. Ми з ним від самого початку знайшли спільну мову, і я відчувала величезну відповідальність перед ним як перед досвідченим ветераном. Я маю допомагати йому ухвалювати рішення — він покладатиметься на мене, тож я не збиралася його підводити.
За нами мчав, також відхилившись від курсу, побратим «Педро-16»; обидва вертольоти летіли низько й швидко. На «Педро-16», як і на нашому, перебувало кілька ПРів і чотири члени екіпажу. Якби один вертоліт збили, другий міг би врятувати його команду й людей, що потребували допомоги. Цього разу головним був «Педро-15», а «Педро-16» підстраховував нас, летячи позаду й прикриваючи кулеметами з дверей, поки ми забиратимемо потерпілих.
— Ціль ліквідовано, кінець…
Два армійські вертольоти, підтримуючи з повітря конвой, який ускочив у халепу, повідомляли по радіо, що перестрілка там, куди ми прямували, припинилася. Принаймні на цю мить. То були OH-58 «Кайова» — спритні гелікоптери на двох пілотів з величезним всевидющим оком камери спостереження на гвинтах, до того ж непогано озброєні: над одним шасі стояв РПГ, а над другим — великокаліберний кулемет. Здавалося, «Кайови» досить далеко відкинули талібів, і ми могли забрати потерпілих, майже не боячись потрапити під обстріл.
Я звернулася по радіо до «Шамуса-34» (до однієї з «Кайов»).
— «Шамус три-чотири», «Педро» прийняв.
У відповідь — тиша. Через перешкоди пробився побратим:
— «Педро один-п’ять», ви чули? «Шамус три-чотири» повідомив, що загрози для конвою зараз немає, але на півдні досі можуть бути вороги.
Звісно, ми чули. Тому й відповіли «Кайові» Я розгубилася, однак до мене швидко дійшло: нашої відповіді ніхто не чув.
Джордж глянув на мене, закотивши очі під лоба. Наші генератори перешкод, які ми поставили, щоб заважати ворожому зв’язку, час від часу робили наш вертоліт німим і глухим. Можливо, просто щось поламалося, але ми перевіряли радіо перед вильотом. Так чи так, а тепер уся комунікація мала відбуватися через побратима, хоч, коли летиш на ворожу територію, грати в телефон не дуже зручно.
Приймач ФМ захрипів напруженим голосом: