Стріляй, як дівчисько

План видавався добрим. Упевненість Джорджа, який пробув у цій недружній країні лише кілька тижнів, мене й далі вражала.

Відтак він зробив щось геть неймовірне.

По-нормальному вертоліт іде на зниження плавно, під кутом сорок п’ять градусів, поступово зменшуючи швидкість. Однак по-нормальному — це прогнозовано, а що таліби ладні були перестріляти нас, то бути прогнозованими означало легко померти. Натомість Джордж на повній швидкості помчав до останньої вантажівки в конвої. Відчуття були майже такі ж, як під час авторотації. Правду кажучи, мені тоді перехопило дух. Я цілковито йому довіряла, але ми тільки недавно почали літати разом, тож я механічно простягла руки до панелі керування, готова підстрахувати його, якщо виникне реальна загроза зіткнення з землею.

— Джордже? — спитала я, коли терпіти вже стало майже несила.

— Під контролем… — прочитав мої думки він.

І в нього справді все було під контролем. За дванадцять метрів до зіткнення він різко задер ніс вертольота, і швидкість майже відразу впала. Він пролетів повз конвой з відхиленими назад гвинтами, наче сокіл, що тріпоче крильми, аби сісти на верхівку дерева. Я зроду не бачила такого. Коли вертоліт виходить з-під контролю, це відчуваєш усім тілом, але Джордж ніколи й близько не підійшов до цієї межі. Він не корчив із себе мачо, як наслідувачі пілотів-винищувачів, що їх я зустрічала в авіашколі. Джордж знав потенціал вертольота й послуговувався цими знаннями, щоб зробити все можливе. Він літав так само, як це намагалася робити я, — скоріше використовував машину як продовження тіла, а не як транспортний засіб, у якому сидів.

ПРи один за одним вистрибнули з вертольота й побігли до конвою. Технік-сержант ____________, той, з яким я раніше літала, лишився на борту. І слава Богу, що лишився, бо справи наші ось-ось мали піти зовсім не так, як ми планували.

Я почула стукіт, схожий на удари бейсбольної битки, а тоді вітрове скло вертольота луснуло просто в мене перед очима. Крізь сітку розтрісканого скла було видно пустельні пагорби Кандагара, що простяглися на багато кілометрів. Однак я бачила лише ідеально круглу маленьку дірочку посередині вітрового скла, крізь яку свистіло розпечене пустельне повітря.

Права рука стала тепла й волога, але я знехтувала це. Я думала тільки про розбите вітрове скло. Воно було геть нове: ремонтники тільки вчора його замінили. Ми зі старшинами жартували, що їм варто було б просто вибити старе скло, а не дотримуватися інструкції й ретельно розбирати його по шматочках. А тепер уся їхня робота пішла собаці під хвіст.

Може, цього разу вони його таки виб’ють?

Я глянула на нажахане обличчя Джорджа, і це відразу повернуло мене до тями. У нього ворушилися губи, і я розуміла, що вся команда щось кричить мені через інтерком, але в ту мить чула тільки гучне жалібне виття двигуна й глибокий заспокійливий гуркіт гвинтових лопатей.