Стріляй, як дівчисько

Прилетівши в Кандагар, ми зустрілися з ескадрильєю, яку мали замінити. Вони розповіли про теперішні умови й деякі особливості території. Більшість із нас уже була в Афганістані, але відтоді минуло півтора року й дещо неминуче змінилося. З’явилися нові процедури отримання пального й нові місця висадження пацієнтів та розгортань у передових районах.

Особисто в мене на кону стояло набагато більше. Коли мене мобілізували з Нью-Йорка, інформація про можливу небезпеку була в мене ніби між іншим. Я раділа з того, що не боюся померти. Ви можете подумати, що тепер, коли я стала досвідченішою, мені було комфортніше. Але це розгортання мене лякало.

Я відчувала страх — не за себе. Просто я неймовірно зблизилася зі своїми каліфорнійськими товаришами по зброї. Думка про те, що я можу когось із них утратити, жахала мене. Я оглядала кімнату, бачила друзів і уявляла їхніх дітей, братів, сестер, батьків, чоловіків і жінок. Я б не хотіла, щоб хтось із моїх товаришів опинився в небезпеці, але нічого не могла змінити. Сидячи на першому інструктажі й слухаючи доповідь про стан справ, я згадала, як уперше потрапила під обстріл.

Під час розгортання 2007 року я, ще молодий другий пілот, щойно повернулася з першої ротації в ТК, де ми втратили того ______________ сержанта-спецпризначенця, якому куля влучила в руку і пробила груди. Мене закріпили за новим екіпажем, і я літала з тим, кого, серед інших, уважала за приклад для наслідування в Нью-Йорку, — з Ей-Джеєм Вайнеберґом. Ей-Джей зазвичай був вищий за всіх сантиметрів на п’ятнадцять, але завдяки своїй скромній, тихій вдачі виглядав не так уже й загрозливо. Він завжди був поряд, і це довершувало його чудові лідерські якості.

Тієї ночі ми везли з бази передового розгортання в Кандагар голландського офіцера розвідки з пошкодженою щиколоткою. Я дивилася крізь окуляри нічного бачення на лінію гірського хребта, що йшла приблизно на тому ж рівні, що й наш маршрут, і думала: добре, що ми летимо так низько. Місяць світив досить яскраво, і якби хтось спостерігав за нами, то міг би помітити наш силует проти неба. А вже за мить я почула приглушений удар і побачила спалах світла з боку Ей-Джеєвих дверей, який на півсекунди осяяв у кабіні пілотів геть усе.

— Гей! Комусь пофоткати захотілося? — гаркнув Ей-Джей у мікрофон. — Вимкніть своє довбане світло!

Я мовчки сиділа й гадала, що це в біса було. Потім мені в навушники полинув потік емоційної голландської. Секунд через тридцять, після тривожної жестикуляції між стрільцем і нашим пацієнтом, до нас дійшло: він каже, що це був вибух РПГ. Звучало так, ніби не про нас; і хоч адреналін сильно вдарив мені в голову, я насправді не боялася. Ей-Джей швидко зманеврував, і ми прожогом помчали додому.