Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— Що ж нам робити, княже?
— А ви як гадаєте?
Спочатку бояри задумалися, почали переглядатися, перешіптуватися. Справді, що робити? Ішлося ж про життя або смерть! Тут криком не візьмеш — треба добре помізкувати…
— Зібрати дружини з усіх земель, зібрати ополчення чорного люду — і виступити Батиєві на зустріч. — крикнув боярин Микита Глібович, сухий сивий старик, що бував не раз київським тисяцьким.
— Послати гінців у Смоленськ, у Полоцьк, у Новгород, щоб прислали допомогу! — додав плечистий, крупноголовий Давид Корж, ще не старий боярин, що мав двір над обривом, що стрімко спускався до Хрещатого яру.
— Послати також послів до короля угорського та князів польських! Якщо Батий зламає нас, то дійде і до них! Хай пришлють дружини або розкошеляться на наймане військо! — вигукнув голосно Домажир і оглянувся назад — чи всі чули?
— Відіслати з Києва наші сім'ї! Хай залишаться тільки ті, хто здатен тримати меча в руках!
— Ні, ні, помирати — так разом!
Підвівся Дмитро.
— Княже! Доброчесні мужі київські! Я гадаю, перш ніж напасти на Київ, Батий неминуче вдарить по наших українних містах на Росі та по чорних клобуках, що здавна поселилися там. Він їх не залишить у себе в тилу. Тож треба нам подумати, як зміцнити тамтешні городки і городи… А Київ уже сьогодні готувати до облоги — кувати мечі, списи, виготовляти луки, стріли, завозити збіжжя, борошно, сіно для коней та худоби, яку ми приженемо в місто для м'яса! Обновити вали та заборола! Розділити людей на десятки, сотні та тисячі і настановити старших! Це все треба зробити зараз, щоб не було пізно! — Дмитро, говорячи це, дивився на князя, а потім повернувся до гридниці. — А нам, ліпшим мужам київським, купцям та церкві, треба подумати і про те, щоб зібрати грошей, бо без них ми нічого не зробимо. Я завтра для початку внесу в київську скарбницю двадцять і п'ять гривень срібла… А як настане нагла потреба, то і все своє майно, і життя своє та життя синів своїх покладу на вівтар землі київської! Хто підтримає мене?
Гридниця загула. Твереза, поміркована, а разом з тим і запальна мова боярина Дмитра сколихнула всіх. Стало раптом ясно, що загроза ворожого нападу не десь далеко, за горами, не через рік, два або й три, а може, завтра чи позавтрьому… А це вже було страшно. У багатьох по станах поповзли холодні мурашки. Так, легковажити тут не слід! Дмитро правий — треба не ждати допомоги від короля угорського та князів польських, а самим розкошелюватися і щось робити!
Така була одностайна думка більшості, а хто був не згоден, той мовчав.
— А що скаже князь? — спитав хтось. — Тепер це наша спільна турбота.
— Так, спільна, — погодився Данило і виждав, поки уляжеться гамір. — І я уважно вислухав ваші думки і скажу ось що… Передусім про те, щоб зібрати дружини з усіх руських земель, ще не завойованих Батиєм. Чи можемо ми це зробити зараз і чи доцільно йти з дружинами в степ, щоб зустріти там ворога? Гадаю, ні! Сімнадцять літ тому ми зібрали дружини всіх південноруських князів — сто три тисячі воїнів, до нас приєдналися численні половецькі орди — і що ж? На Калці татари нас погромили! Не було згоди між нами? Так, не було. А тепер, гадаєте, буде? Я сумніваюся, як і сумніваюся в тому, що хто-небудь пришле свою дружину на допомогу Києву… Треба нам визнати, що татари сильніші за нас. У них усі воїни кінні, а у нас багато піших — майже всі чорні люди. Це було також одною з причин нашої поразки на Калці — багато тисяч галичан князя Мстислава Удалого, що припливли по Дністру на човнах, були піші. А пішому проти кінного важко битися!.. Та й зброя у мунгалів ліпша, особливо луки, з яких стріли летять набагато далі, ніж з наших… А найголовніше — татар завжди більше, ніж нас, і вони всі на конях — отож швидше, ніж ми, можуть вибрати місце для удару, і напасти, і відступити, і обійти. Та й ще одно: а що буде з нашими містами та селами, з жонами нашими та дітьми, якщо ми в Полі зазнаємо поразки? Після одної-єдиної битви татари похапають їх голими руками!.. Ні, йти в Поле ми не можемо! Там Батий матиме над нами подвійну чи й потрійну перевагу, а це — смерті подібно! Тож за валами городів ми до якоїсь міри стаємо сильніші. Укріплення нас посилюють — будемо опиратися на них! Деякі, безперечно, упадуть, але не всі. Будуть такі, що витримають облогу. На них — наша надія!