Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— Дорогий мій боярине, я радий бачити тебе при здоров'ї! — Князь пішов назустріч Дмитрові. — І дуже вдячний за звістку, що й стала причиною нашої сьогоднішньої зустрічі.
— Княже, я теж радий тебе бачити, та ще й Великим князем київським.
Данило провів боярина до столу, і вони сіли один проти одного.
— Чим живе Київ, Дмитре? — спитав князь.
— Тривогами, княже. Чує моя душа, що Поле ворушиться, гомонить і одного дня рушить на нас. А ми не готові. Лише за півроку змінилося кілька князів: ти — четвертий. Хто ж подбає про оборону Києва? Вся надія на тебе, княже!
— Кияни самі повинні подбати про себе! Ніякий князь, якщо бояри, купці, духовенство та й увесь люд сидітимуть склавши руки, нічого не зробить. Ти ж знаєш, як оборонявся Козельськ: князь Василій був ще дитиною нетямущою і не міг очолити оборону свого міста. Тоді городяни самі вирішили — битися до останнього! І трималися довше, ніж Рязань чи Володимир, — аж сім тижнів! За той час вони поклали тисячі Батиєвих воїнів, а скількох поранили! А Київ же — не Козельськ…
— Ми дещо робимо, княже. Я сам уже заготовив сімнадцять тисяч стріл, тисячу луків, стільки ж мечів та списів, завіз каміння для метання, смоли, жита, пшениці, проса — в засіки… Коли б кожен боярин так!
— Отож-то! Коли б кожен так! — повторив у задумі князь, а потім, помовчавши, раптом запитав зовсім про інше: — Боярине, віддай мені свого пахолка! Тямущий хлопець! Ну, того, що приїздив до мене!
— Добриню? Так він не мій пахолок. Він вільний смерд, і я на нього не маю ніякого права. А що він тямущий хлопець, то ти не помилився, княже.
— Я набираю дружину — якраз із смердів, із закупів, бо галицьке боярство зазналося, запаніло, так і норовить встромити палку в колеса своєму князеві. Ти пробач мені, що так кажу, бо ти й сам боярин, але ти розумний чоловік і знаєш, як мені важко тримати князівство в руках, коли бояри розтягують його в різні боки.
— Знаю, княже. Я побалакаю з Добринею, може, він піде до тебе на службу.
16Два наступні дні князь Данило вів перемови з єпископом, з настоятелями монастирів та соборів, з боярством та купецтвом. А на третій, у післяобідню пору, у гридниці зібрав боярську думу. Запросив на неї ліпших людей Києва. Бояри сіли ліворуч, єпископ з настоятелями — праворуч, купці — позаду.
Коли всі повсідалися на міцні, вишмульгані до блиску дубові лави, Домажир на правах тисяцького покликав князя. Данило ввійшов стрімкою ходою — стрункий, дужий і тугий, мов дуб, що росте на сонячному привіллі. Він досягнув свого літа!
Усі підвелися і привітали його низьким поклоном, а єпископ осінив великим срібним хрестом.
— Дякую, — сказав князь і сам низько вклонився.
По гридниці прокотився гомін здивування. Князь кланяється? Такого не бувало! Бувало, князів запрошували, виганяли, іноді навіть убивали, як це трапилося з Ігорем Ольговичем, дядьком Ігоря Сіверського. Але щоб кланявся думі?..
Данило попросив усіх сісти.
— Не дивуйтеся, — сказав він. — Я вклонився Києву, матері городів руських, що віднині належатиме по праву старшинства мені. Вклонився його славному минулому, його хоробрим захисникам, які не раз рятували місто від печенігів та половців. Вклонився з надією, що і ви разом зі всіма киянами не осоромите своїх пращурів і, коли настане час, життя свого не пошкодуєте за його свободу! Бо турбує мене день завтрашній…
— Слухаємо тебе, княже! День завтрашній і нас турбує!
— Ось для того я і зібрав вас, щоб повести про нього мову… Всі ви знаєте, яке велике лихо упало на нас. Таке велике, якого ще й не зазнавала земля наша. Половина її — по той бік Дніпра — вже лежить у руїнах. Брати наші — князі, бояри, простолюдини — побиті і постріляні, а жони і дочки їхні поганьблені. Хто уцілів, той кидає рідні місця і тікає світ за очі. Скільки їх із землі Рязанської, Суздальської, Переяславської, Чернігівської уже прибуло в Галичину та на Волинь — і не злічити! Вони шукають шматка хліба і захисту від поганих. Я широко відчинив двері свого князівства для всіх знедолених, і в моїй землі поселилося зараз стільки нових людей, що кожен четвертий або і третій мій підданий — то пришелець. Ви про них чули, ви їх бачили, але вони не зупиняються у вас, бо Київ зараз сам опинився на межі з Полем… Бо Києву зараз…
Він замовк.
По гридниці прокотився гомін. Пролунали голоси:
— Ти щось знаєш, княже! Кажи!
Данило виждав хвилину, а потім твердо сказав:
— Знаю… По дорозі до вас я зустрів двох суздальців, які втекли з татарського полону. Вони повідомили, що Батига-хан поставив насупроти свого золотого шатра дев'ятибунчужний чорний туг — знамено війни[59]. Готується новий кривавий похід. А куди? Всі суміжні з Ордою землі завойовані Батиєм — булгари, половці, касоги, Північна Русь, Чернігівська і Переяславська землі… Залишилися лише ми! Ось куди направить свого коня окаянний Батий! На наші міста і села! І передусім — на Київ! Чому? Та тому, що він стоїть на їхньому шляху! Поки мунгали не візьмуть Києва, вони не зможуть піти далі — на Болохівську землю, на Галичину та Волинь, на Польщу та Угорщину… Та ви й самі знаєте, що хан Менгу вже побував під стінами Києва — розвідав, а Батий прийде зі всією ордою, щоб узяти його!