Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Він на якусь мить замовк, і цим скористалася бояриня.
— І я так думаю, Дмитре, — сказала з притиском. — Янка б погодилась, коли б ти підтримав мене! Бо як це так, щоб діти не слухалися батьків! Скажи — і піде! Або хоча б перенеси заручини на осінь. Не кажи зараз — ні!
— І восени я не піду! — вигукнула Янка. — Хоч на вірьовці тягніть — не піду! Не хочу! Та й молода я ще!
У неї був, видно, материн норов — твердий, упертий. Вона закусила губу і відвернулася, витираючи невеликими кулачками сльози з очей.
Дмитро осудливо глянув на жону і тихо промовив:
— Гаразд. Щоб припинити цю неприємну для всіх нас розмову, я не скажу зараз — ні. Побалакаємо ще восени. Тоді і Янка стане старшою, і ми, може, будемо інакше думати. Але наперед скажу — останнє слово і восени буде за нею!
— Дмитре! — вигукнула Анастасія. — Ти знову своєї! Коли б не твоя упертість або, швидше сказати, коли б не твоя не гідна чоловічої статі доброта, що притаманна більше жіноцтву, ніж чоловікам, то ми б незабаром і весілля зіграли!.. Давай скажемо дорогим гостям просто: “Приходьте восени — то й пов'яжемо рушники!”
— Мамо! — схопилася Янка. — Мамо!..
Тут рипнули двері — і несподівано для всіх на порозі виросла ставна постать Добрині. Його з'ява вразила всіх, мов громом. У покої стало враз так тихо, що було чути, як б'ється і дзижчить у вікні муха.
Добриня зробив наперед два кроки і мовчки вклонився. Привітання застряло йому в горлі, і він не міг його вимовити.
Мовчанка затягувалася.
Янка завмерла і ще дужче зблідла. Однак Добриня помітив, як у її зіницях спалахнула раптово шалена радість, ніби його прихід означав для неї несподіваний порятунок.
Домажир сидів з розкритим ротом, і з його ситого лиця та буйволячої шиї хутко зникав сердитий рум'янець. А що він був не дурень, то домізкував, що цей молодик і є причиною невдачі в цих нещасливих заручинах, а також, що найприкріше, причиною сорому та досади, яких він щойно зазнав. Він подумав, що десятник Доман недарма запроторив його в поруб, і пошкодував, що щасливий випадок допоміг парубкові звідти вибратися живим. Сьогодні він би його й сам запроторив туди.
Та всю делікатність і гостроту цієї несподіваної появи найкраще відчула і зрозуміла прониклива бояриня Анастасія. Звичайно ж, тепер ніяка сила не змусить Янку погодитися на шлюб з Івором Домажиричем. Вона нахмурилася, розмірковуючи, як швидше спекатися непроханого гостя. Однак нічого не встигла надумати, бо раптом Дмитро кинувся до Добрині. Обнявши його за плечі, з надією запитав:
— Ну, що?
— Князь Данило з дружиною вступив до Києва!
— Не може бути! — Обличчя боярина просвітліло.
— Він досі вже біля Софії.
У цю мить ударили в усі дзвони — пролунав радісний благовіст. Спочатку задзвонили на Софії, потім відразу підхопили інші собори та церкви, і над містом та околицями попливла урочиста музика святкового передзвону.
Дмитро полегшено зітхнув і перехрестився.
— Слава Богу! Ви чуєте — князь Данило Романович прибув!
Схопився з-за столу Домажир. Очі перелякано округлилися.
— Як — Данило? А князь Ростислав? Де ж він?
— Князь Ростислав тільки що залишив Київ — без суперечки і без опору, — сказав Добриня.
Домажир заморгав повіками, безпорадно розвів руками.
— Що ж нам тепера робити? Га? Іворе, чи чуєш? Що ж нам тепера робити?
Тисяцький так розгубився, вигляд його був такий по-чудернацькому нещасний, що Дмитро ледве стримався, щоб не засміятися.
— А що робити? Йти до нового князя на поклін! Йти до нового князя!
15Увечері відбулася зустріч Дмитра з князем Данилом. Востаннє вони бачилися сімнадцять літ тому в палючому південному степу між Дніпром і Калкою, коли руські полки переслідували загони вивідачів хана Джучі і темника Субедея. Перед тим Дмитро раз чи двічі мав нагоду розмовляти з юним князем на снемі у Києві, де вирішувалося — іти на допомогу половцям, розгромленим невідомим народом, що називав себе мунгалами, чи не йти. Тоді Дмитрові було стільки літ, як тепер князеві, під сорок, а сам князь був зовсім юним витязем, бо йому ледь-ледь звернуло з двадцяти. Однак, незважаючи на різницю у вікові, вони знайшли спільну мову і відчули якусь ще не усвідомлену до кінця приязнь. Тепер перед Дмитром стояв зрілий муж неабиякої сили і, певно, неабиякого розуму. Був він і зараз по-юнацькому стрункий, молодцюватий, але стриманий, розважливий. З-під високого чола на боярина глянули ясні, виразні очі, а рожеві губи розкрилися в добрій усмішці.