Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— Де ж князь Ростислав? Знайдіть його! Приведіть сюди! — гукнув Данило.
Гридні метнулися в терем — невдовзі вивели на майдан переляканого князя Ростислава, і він покірно схилив голову перед переможцем.
— Пробач, брате Даниле, зайняв я Київ не по старшинству. Тепер прийшов з повинною — здаюся на твою милість.
Закам'яніле Данилове обличчя трохи розпогодилося, але голос прозвучав суворо:
— Ну, що ж — повинну голову і меч не січе… Відведіть князя в терем до пори до часу!
13Не гаючись ні хвилини, Добриня притьмом помчав до боярина Дмитра. На стукіт в оглядове віконце виглянув дворецький Никодим.
— Добриня! — вигукнув зраділо і відчинив ворота. — Де ти стільки пропадав? Боярин уже питав — чи не заявлявся? Для чогось ти йому дуже потрібен. Казав: прибуде — відразу до мене! Та й моя стара зрадіє: полюбили ми тебе, мов сина!
Добриня розчулено обняв старого, суворого на вигляд чоловіка. Він знав, що у Никодима та Горпини немає дітей, що вони одинокі, але не сподівався на такі щирі, навіть батьківські почуття до себе. Очі його зволожилися.
— Дякую, вую Никодиме! Дякую за добрі слова! Ви теж для мене як рідні! — Тут він помітив біля конов'язі осідланих коней. — Чиї то? У боярина гості?
Никодим дещо зневажливо махнув рукою.
— Е-е… Набиваються в гості… Тисяцький Домажир з сином. Уже вдруге приїжджають. Чув, хочуть молоденьку бояришню висватати.
Добриню мов хто вдарив по серцю.
— Ну, й що? Висватали?
— Який біс знає! Нам же того не кажуть… Бачу тільки — з обіду сидять… Наше діло — вівса коням завдати, сіна, води, ворота зачиняти та відчиняти, а їхнє — боярське…
Яке боярське — не сказав, хоч і бубонів ще щось. Та Добриня вже не чув. Або ж чув — та ніщо вже не доходило до його свідомості, бо був оглушений несподіваною звісткою.
Янка виходить заміж! Виходить заміж! Янка виходить заміж!
Усього сподівався — тільки не цього.
Не хотілося вірити! Навпаки, хотілося думати, що це лише поганий жарт, хворобливий сон, якась бридка омана. Однак підстав не вірити немає. Никодим — прямодушний чоловік і сказав те, що знав, правду.
Він гірко в душі усміхнувся і незлобиво, з болем покепкував з себе: “Гм, а чого ж ти хотів, на що сподівався? Що вона уподобає тебе? Тебе — смерда? Ждатиме тебе — половецького кощія[58]? Смішний ти, хлопче! Як така безглузда думка могла залізти тобі в голову? І як ти насмілився навіть думати про таке? Віл коневі — не товариш! Брага меду — не рідня! Смерд бояришні — не рівня!”
Та тут в його уяві раптом випливли, мов з туману, глибинно-темні Янчині оченята. Як вони поглянули на нього! Ніби заглянули в саму душу! Від того погляду навіть холодний камінь забризкав би іскрами і загорівся б, як смола! А в нього ж у грудях не камінь, а живе гаряче серце! Невже ж воно помилилося? Дало себе обманути? Так ні ж! Був той погляд, був! І сорочка вишивана була! Хіба б він, смерд, посмів без усього цього на щось надіятися? Хіба б міг сподіватися, коли б Янчині очі, сповнені якихось неясних, невисловлених, затаєних почуттів, не сказали йому того, що творилося у дівчини в серці і чого не міг, чи не хотів, чи боявся сказати її язик?
Із заціпеніння його вивів далеко не лагідний голос Никодима:
— Гей, хлопче! Ти часом не оглух? Чого стовбичиш, питаю? Іди до боярина! Він казав же… І не дивись, що там гості, іди!
Добриня прочумався.
— До боярина?.. Ах, так, до боярина… Авжеж треба!.. До боярина…
Він струснув головою, ніби скидав з себе якесь сатанинське навождення, що забило йому памороки, затуманило розум, і важко зітхнув. Авжеж, він повинен іти до боярина і повідомити, що наказ його виконано і що князь Данило у Києві. І ніякі гості, що п'ють-гуляють за боярським столом, не повинні перешкодити йому зробити це! Навіть якщо це сам тисяцький, що приїхав висватувати Янку за свого сина!
14Тим часом у боярських хоромах розмова підходила до кінця. За столом, заставленим мисками та кухлями, сиділо п'ятеро: боярин Дмитро з бояринею та дочкою, а з другого боку — тисяцький Домажир з сином. Всі були збуджені, схвильовані. Янка витирала сльози, на зблідлому Іворовому обличчі то з'являлися, то зникали рожеві плями.
Дмитро мовчав, похмуро дивлячись у куток кімнати, бояриня, насупившись, кусала губи. Тисяцький Домажир, не приховуючи роздратування, нагнув, як бугай, ситу почервонілу шию і, дивлячись поперед себе у напівпорожні миски, сердито кидав словами:
— Не сподівався я такого сорому, Дмитре, не сподівався! Минулого разу, коли тебе не було вдома, ми з бояринею Анастасією майже домовилися, а сьогодні ти раптом — назад! Бояриня Анастасія, пробач мені, має тверезий розум і тверде чоловіче серце, а ти… Вона сказала — віддам! І на цьому стоїть! А ти, коли дочка розпустила нюні, сам пустив сльозу. Негоже так!