"Веста" не знає пощади
- Автор: Козакевич Микола
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «"Веста" не знає пощади». Краткое содержание книги:
Добре замаскована банда старається вивезти за кордон якнайбільше коштовностей.
Таємничий жорстокий ворог нещадно розправляється з усіма, хто може навести на слід злочинців. Молоді працівники міліції, яким доводиться стикатися з багатьма несподіванками, натрапляють на цей слід, долаючи перешкоди, розплутують його і викривають банду.
— Так швидко? — здивовано запитав капітан Комісяка, і це запитання приємно вразило начальника оперативного відділу.
— Швидко? — в свою чергу удав він здивування. — За двадцять чотири години ми ловимо дипломованих злодіїв, а не якихось там… — І він зневажливо махнув рукою. Поручик Комісяк не хотів пояснювати, що тільки щасливий випадок допоміг йому швидко встановити, де саме перебуває вдова злочинця, але Завірюху це зовсім і не цікавило. Головне, що жінка, яка в день убивства о десятій годині ранку бачила Чорну Ручку, тепер сиділа перед ним. її досить вродливе обличчя було таке саме, як тоді, коли Недєльський бачив її в барі на Празі.
— Ви вже знаєте, що ваш чоловік загинув? — спитав Завірюха. У відповідь жінка кивнула головою так, ніби капітан запитав, чи помітила вона, що небо захмарилось.
— Хто вам сказав про це?
— Я одержала листа з анатомки на вулиці Очки. Писали, щоб забрала тіло.
На вулиці Очки інститут судової медицини, але капітан пам’ятав, з якими труднощами зіткнувся Барський, розшукуючи адресу Чорної Ручки, тому вирішив перевірити відповідь.
— А це повідомлення у вас?
— Ні. Я віддала його, коли забирала тіло чоловіка.
Завірюха подумав, що він зможе довідатись, чи справді такий лист був, а поки що треба перевірити її щирість.
— А як ви гадаєте, звідки лікарі узнали вашу адресу?
Жінка знизала плечима:
— У нас немає постійної адреси, але в паспорті чоловіка записані діти, які живуть з моєю матір’ю у Волі. Повідомлення вислали на адресу матері, а вона передала мені.
Так, це скидалося на правду. Завірюха деякий час дивився у її втомлені, підведені синьою фарбою очі, які зиркали на нього.
— Ви знаєте, якою смертю загинув ваш чоловік?
— Знаю, його застрілили.
Навіть у цю мить її голос не затремтів. Жінка була немов і справді кам’яна.
— Це ж незвичайна смерть, — зауважив Завірюха.
— Нічого не зробиш, — знову знизала плечима. — Така його професія…
Вона сказала це дуже спокійно, і капітан зрозумів: молодиця вважає, що рискувати життям — звичайний обов’язок при бандитському ремеслі.
— А ви б хотіли, щоб убивці вашого чоловіка були покарані? — поцікавився капітан.
Жінка здвигнула плечем уже трохи стурбовано — це було перше почуття, яке відбилося на її обличчі з початку розмови.
— Може, Чорна Ручка був поганий чоловік?
— Не поганий. Не гірший за інших, — поправила за хвилину. — Чоловік як чоловік.
— А гроші давав на життя?
— Коли не сидів у тюрмі, то давав. І на дітей давав. Нарікати на нього не можу.
— Але останнім часом у нього не було грошей? — поволі запитав капітан, наближаючись до теми, яка його цікавила.
— Останніми днями — це правда. Скаржився, що після того, як на минулому тижні його затримали, він не може “розвернутись” — боїться, що в нього сидять на хвості.
— Хто?
— Ну, хто ж, міліція.
Капітан погасив у попільничці цигарку і, не дивлячись на жінку, спитав знову:
— І через те ви тоді разом пішли в готель “Ексцельсіор” одержувати гроші?
— Авжеж.
— І багато одержали?
— Стільки, що й нічого. Близько п’яти сотень. Чоловік дав мені двісті злотих, а решту залишив собі.
Завірюха швидко пригадав уже відомі факти. Сходилося: у відомості на зарплату була вказана сума 502 злоті, а в Чорної Ручки після його смерті знайшли близько трьохсот злотих.
— Видно, справді погані справи були у Чорної Ручки з грішми, коли вже довелося турбуватися про копійки.
Жінка тільки рукою махнула.
— Знаєте, пане комісар, як то кажуть, є гроші — пий, гуляй, а немає — зуби на полицю. Так і він. Здобуде щось — і море йому по коліна. А як притисне біда, то, бувало, й тиждень сиділи, перебиваючись з хліба на воду, аж доки знов у нього не виходило якесь діло. Зрештою, коли у чоловіка були гроші, то він цілими тижнями не приходив до мене. Тоді в нього було приятельок і приятелів — більше нікуди.
Мабуть, капітан попав на чутливу струну, бо жінка одразу сказала більше, ніж протягом усієї попередньої розмови. Завірюха вирішив грати на цій струні й далі.
— І давно вже в нього не було грошей?
— А, мабуть, зо два тижні. До того він, певно, урвав десь багато грошей, бо з тиждень і на очі не з’являвся. Отоді, як його взяли на Празі, я з ним побачилась.
— Ну, тоді в нього було ще кілька годинників для продажу, — пригадав капітан.
— Авжеж, він цим і причарував мене. Але що ж з того? Годинники пропали разом з ним.