"Веста" не знає пощади
- Автор: Козакевич Микола
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «"Веста" не знає пощади». Краткое содержание книги:
Добре замаскована банда старається вивезти за кордон якнайбільше коштовностей.
Таємничий жорстокий ворог нещадно розправляється з усіма, хто може навести на слід злочинців. Молоді працівники міліції, яким доводиться стикатися з багатьма несподіванками, натрапляють на цей слід, долаючи перешкоди, розплутують його і викривають банду.
Недєльський дивився на стіл капітана. Серед різноманітних паперів, вийнятих з шухляди, лежав янтарний мундштук з чорним, оббитим сріблом кінчиком.
— Звідки це тут взялося? — здивовано сказав капітан і взяв мундштук. Прочитавши золотий напис “Йоганн Ліпперт і К°”, Завірюха питально глянув на Недєльського.
— Товаришу капітан, — збудженим голосом почав сержант, — такий мундштук я бачив у магазині Яна Галки. На мундштуку стоїть назва тієї самої фірми, з якою Рем укладав свої фальшиві договори.
Вони дивилися один на одного так, ніби на столі невідомо яким чудом з’явилася раптом екзотична пальма. Але в цю мить до кабінету ввійшов як завжди задоволений собою Юрек В’юн. Побачивши в руках капітана фатальний мундштук, він хотів непомітно вислизнути з кімнати, але це нагадало капітанові, як учора тут у кабінеті Юрек закурював.
— Юрек, признайся, це твій мундштук? — грізно підійшов до нього Завірюха.
— Мій, — непевним голосом відповів шофер і оглянувся, немовби хотів вистрибнути через вікно. За кілька хвилин, припертий до стіни, заїкаючись і червоніючи, він розповів усе.
Вислухавши догану “пана начальника”, Юрек мовчки зник з кабінету, Завірюха і Недєльський знову почали аналізувати справу “Веста”.
— Яке, власне, місце належить у всій цій справі мундштукам? — міркував Недєльський, уважно крутячи мундштук у руках. — Адже Гомолякс, мабуть, не возить їх заради реклами фірми “Ліпперт і К°”?
— Звичайно, ні, — твердо відповів Завірюха. — Хоча б тому, що фірми “Ліпперт і К°” немає. Можна припускати, що мундштуки — це частина паролю, який нам треба ще викрити.
Але сержант-магістр сумнівався, щоб при таких темних справах, хто-небудь погодився співробітничати з незнайомими людьми, довіряв би таємниці банди тільки на пред’явлення мундштука, хоча б при цьому був ще й усний пароль.
— Адже злочинці розуміють, що ми можемо перехопити пароль, — закінчив він свої міркування.
Однак виявилося, що Завірюха не боявся цього контраргументу. Підсунувши Недєльському для перегляду списки осіб, що здавали в комісійні магазини годинники марки “Лонжін”, капітан коротко сказав:
— Подумай тільки — в комісійному продажу дві тисячі вісімсот годинників. Скільки годинників можна здати за один раз у продаж, не викликаючи підозрінь? Два, три, ну, десять, якщо зумієш переконати продавця, що одержав їх у посилці з-за кордону. Але ж не сто і не двісті! Будь-яка спроба оптової доставки негайно привернула б увагу наших працівників з господарського відділу, не кажучи вже про самих продавців. Виходить, у контрабандистів досить широка мережа агентів, які здають годинники в комісійні магазини, таємно продають на базарах і т.ін. У нашому списку понад двісті прізвищ, а це ж, мабуть, не всі агенти, — тільки ті, яких нам пощастило виявити.
— Отже, ми маємо справу з двома групами злочинців, — зробив висновок Недєльський, переглядаючи списки. — Нечисленна справжня банда і ціла організація агентів-поширювачів.
Але капітан вніс ще одну поправку до цього визначення:
— Думаю, що насправді треба було б говорити про три групи в банді “Веста”. Такі банди своєю будовою трохи схожі на масонські ложі. Перший, найвищий ступінь “втаємничення” — це вузька група, осередок банди, до якого, мабуть, належать Згожельський, Гомолякс, Галка і, може, Теофіл, а також Чорна Ручка; потім іде ширша, але ще не масова група організаторів розповсюдження годинників. Ці люди за допомогою паролю одержують від членів банди велику кількість годинників, здають їх у комісійні та приватні магазини, продають з-під поли. І нарешті масова мережа поширювачів, які часто змінюються, не знають ні паролю, ні членів справжньої банди, а знайомі лише з організаторами збуту. Дуже часто це чесні люди, які продають годинники, щоб заробити, будучи певні, що той, хто доручив їм це зробити, цілком легально одержав із-за кордону посилку.
Сержант Недєльський дуже уважно слухав Завірюху. Кожне речення досвідченого криміналіста збагачувало його знання, за п’ятнадцять хвилин, проведених з капітаном, він, траплялося, узнавав більше, ніж за цілий день лекцій в лодзінській школі.
— А як ви гадаєте, товаришу капітан, Жанна Шміт тільки продавала чи була організаторкою продажу? — запитав сержант, побачивши в списку підкреслене прізвище власниці будинку мод у Лодзі. Це був прояв безмежної віри у всевідання та непохибність капітана, і Завірюха засміявся.