"Веста" не знає пощади
- Автор: Козакевич Микола
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «"Веста" не знає пощади». Краткое содержание книги:
Добре замаскована банда старається вивезти за кордон якнайбільше коштовностей.
Таємничий жорстокий ворог нещадно розправляється з усіма, хто може навести на слід злочинців. Молоді працівники міліції, яким доводиться стикатися з багатьма несподіванками, натрапляють на цей слід, долаючи перешкоди, розплутують його і викривають банду.
— Це все стосується форми і матеріальної частини листів, а я хочу говорити про їх зміст.
— Щодо змісту, то я знаю його напам’ять. Крім запевнень у коханні, і туги, і докорів сумління автора цих листів, у них нема нічого особливого.
— Побачимо, побачимо, чи це справді так, — промовив професор і відкрив конверт. — Можливо, мені вдалося побачити в них більше, ніж тобі, але не виключено, що я помилився.
Капітан бачив, як блищать очі професора, сховані за товстими скельцями окулярів, і легенько тремтять ніздрі. Він добре знав ці ознаки: психолог глибоко переконаний, що має рацію, а “сумніви” і “скромна невпевненість” — то тільки гра старого оригінала.
— Але спочатку, — мовив Верхар, помахуючи листом, — скажи, що ти думаєш про особу Теофіла на теперішньому етапі слідства.
— Власне кажучи, я нічого про нього не знаю, — знехотя відповів Завірюха. — Правда, я не займався ним спеціально, бо весь час із самої справи “Веста” випливало щось нове.
Верхар зацікавлено глянув на капітана.
— Ти говориш так, ніби Теофіл не має відношення до справи “Веста”?
Справді, професор влучно зачепив те, що в глибині душі мучило Завірюху.
— Чи має Теофіл відношення до справи “Веста”? — задумавшись, повторив капітан. — Мабуть, і так і ні. Для пояснення вбивства Ремів і організації контрабанди годинників він поки що мені не потрібен, і тому я мимоволі виключаю його із справи. Там усе пояснюється без нього. З другого баку… — Капітан зам’явся, не знаючи, як краще висловити свою думку. І тут йому допоміг Верхар:
— З другого боку, у тебе складається враження, що без Теофіла ти не можеш з’ясувати собі того, чого ще не розумієш?
— Саме так… — Завірюха вдячно глянув на професора. — Взяти, наприклад, справу Рема. Що зв’язувало його з бандою? Чому така порядна людина попала в сіті? Яку форму це мало? Скільки я про це думаю — щоразу згадую Теофіла. Припускаю, що Теофіл — це історія в житті Вільгельміни Рем дуже давня і забута; напевно, ні він сам, ані його листи не були причиною вбивства цієї жінки.
— Цікаво. Чому ти вважаєш, що роман Вільгельміни з Теофілем — давня історія? — допитував Верхар так, наче йому було приємно, що капітан далі й далі брів хибним шляхом.
— Експертиза листів, — лаконічно відповів Завірюха. — Хімічний аналіз чорнила, пожовтілий папір свідчить про те, що листи написано два, а може й три роки тому. Правда, вони не датовані, проте докладний аналіз виявив, що від цих листів одрізано смужки з датами. Тому всі аркушики, хоч вони й із одного зошита, різні завдовжки…
— Гм… — буркнув Верхар. — Експертиза, видно, була ретельна. Признаюсь, я цих паперово-вимірювальних тонкощів і не помітив…
Капітанові здалося, що в голосі професора бриніла нотка іронії, але той спокійно вів далі:
— Якщо це така давня й забута історія, то чому ж ти весь час повертаєшся до думки, що Теофіл відіграє якусь роль у всій цій справі? Можливо, то просто романтичний епізод в житті пані Рем, який був багато років тому? А випадково знайдені листи злочинці використали для того, щоб умотивувати версію про вбивство через ревнощі.
— Але ж у мене є непрямі докази, що це не так. Про Теофіла щось знав Чорна Ручка, і ще більше знає про нього Жанна Шміт. А візьмімо хоча б слова самої Вільгельміни, що їх цитувала Вероніка Галка: “Життя страшне, коли треба жити, тремтячи ще за когось, крім себе”.
— Що? Вона сказала так? Справді? — Верхар аж підстрибнув у кріслі, і Тор, лежачи на підлозі, швидко підвівши голову, глянув на господаря.
— Я говорив тобі про це, але ти, певно, забув, — нагадав Завірюха. — Це ж був один з козирів для офіцера, який вів слідство раніше. Він вважав ці слова доказом того, що у Вільгельміни був коханець.
Верхар підвівся і почав ходити по кімнаті, спритно лавіруючи між розставленими кріслами і весь час потираючи руки від задоволення. Капітан усміхаючись спостерігав за цими трохи акторськими манерами, потім, нарешті, запитав:
— Може, ти кінець кінцем скажеш, у чому полягає твоє сенсаційне відкриття? Сподіваюся, це буде щось розумне.
Верхар зупинився і влучно відпарирував:
— Коли ти вважаєш, що розумні — це тільки ті, що з тобою погоджуються, то, напевне, мої слова не здаватимуться тобі розумними. Бо я, друже, зовсім аж ніяк не поділяю твоєї точки зору на Теофіла!
— Тобто?
— Тобто Теофіл ніколи не був коханцем Вільгельміни Рем, навіть не міг ним бути.
Професор сказав це так тріумфально і впевнено, що просто спантеличив капітана. Завірюха вирішив розізлити Верхара, щоб швидше довідатися про його думки.