Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Нас перевезли на суходіл і кинули в смердючу в’язницю, що кишіла всякою нужею. Таке було наше перше знайомство з владою Чосопу. Але потім, як ви побачите, коли я здобув прихильність принцеси Ом і вбився у велику силу, я помстився на Кван Юн Джінові і за себе, й за своїх товаришів.
У в’язниці ми просиділи чимало днів і лише згодом дізнались про причини нашого ув'язнення. Як виявилося, Квап Юн Джін послав вістуна в Кейдзо, столицю країни, і чекав наказу монарха, що з нами робити. А тим часом на нас дивилися мов на звірів у звірниці. Від ранку й до вечора на наші загратовані вікна насідали тубільці, що зроду не бачили жодного білого. Серед цікавих був не тільки простолюд. Подивитись на дивовижних чортів, викинутих з моря, прибували значні пані в паланкінах, що їх несли на плечах кулі. І поки їхні охоронці розганяли канчуками голоту, вони вражено роздивлялися на нас. А їх самих ми майже не бачили. За тамтешнім звичаєм вони завше затуляли обличчя. Тільки танцюристки, жінки з простого народу та старі баби ходили поза своїм домом, не затуляючи лиця.
Я не раз думав, що Квап Юн Джін слабував на шлунок, і коли в нього починались гострі напади болю, він мстився на нас. Чи так, чи ні, але без ніякого приводу, коли його посідала примха, нас виводили на вулицю перед в’язницею й били палицями під захоплені вигуки юрби. Азіати жорстокі й полюбляють дивитися на людську муку.
В кожному разі, ми зраділи, коли ці побої припинились. І поклав їм край Кім. Хто такий Кім? Найшляхетніша людина в усьому Чосопі, оце щонайбільше, що я можу сказати про нього. Він був начальником загону з п’ятдесяти вояків, коли я вперше його зустрів. А потім, коли допомагав мені стати тим, ким я став, він був уже начальником палацової варти. А ще потім — він загинув ради принцеси Ом і ради мене. Кім… одне слово, Кім це був Кім.
Скоро він приїхав, з нас познімали дошки й поселили в тамтешньому заїзді. Ми, звісно, були ще невільники, але почесні, під охороною п’ятдесяти вершників. Другого дня ми рушили великим імператорським шляхом до Кейдзо. Ми, моряки, усі чотирнадцятеро, їхали верхи на маленьких чосонських кониках. Імператор, як пояснив мені Кім, висловив бажання поглянути на дивовижних морських чортів.
Подорож тривала довго. Ми проїхали з півночі на південь мало не половину країни. На першій зупинці, прогулюючись, я випадково став свідком, як годували наших карликових коней. Я мимоволі закричав: «Що ж буде, Вандервуте?» І так кричав, поки збіглися всі мої товариші. Бо ж коней годували юшкою з бобів! Далебі, правда, — гарячою юшкою з бобів, і нічогісінько більше їм не давали за цілу дорогу. Такий був звичай у тій країні.
Конята були справжні карлики. Побившись об заклад з Кімом, я таки підняв одного з них собі на плечі, хоч як він борсався й іржав. Кімові люди, що були при цьому, вже знали моє прізвисько і вигукували: «І Йон Ік», себто Могутній. Кім був здоровань — корейці взагалі високий, мускулястий народ, — і трохи козирився своєю силою. Але притиснувши лікоть до ліктя й долошо до долоні, я щоразу примушував його спускати руку. Вояки й цивільні жителі дивились на це і вражено бурмотіли: «І Йон Ік».
Ми їхали, наче мандрівний звіринець. Поголоска про нас ширилася швидко, і люди сходилися з усіх усюд до шляху глянути на нас. Процесії цій кінця-краю не було. У містах ті заїзди, де ми спинялись на ніч, обступали юрби народу, і ми не мали спокою, доки вояки штовханами й списами розганяли цікавих. Але найперше Кім неодмінно задля втіхи скликав місцевих силачів і борців, щоб подивитись, як я їх шпурлятиму одного по одному.
Хліба там не було ніякого. Ми їли білий рис (від нього будеш не вельми дужий) і м’ясо, — як ми потім довідалися, собаче (цих тварин заведено вбивати у Чосоні на їжу), а незабаром до вподоби нам припали й пекучі маринади. Було в нас і питво — не молочні помиї, а справжнє, міцне, з рису. Одної пінти його було доволі, щоб повалити кволого, а дужого зробити одчайдушним і нестримно веселим. В обгородженому мурами місті Чонго, напоївши Кіма й міську старшину цим напоєм, я поклав їх під стіл, або краще сказати — на стіл, бо столом була власне підлога; ми там сиділи навпочіпки, і від незвички мені раз у раз терпли ноги.
Знов усі бурмотіли: «І Йон Ік». Слава про мою силу поперед нас дійшла до Кейдзо й до імператорського двору.
Я був радше почесний гість, ніж невільник, і весь час їхав поруч з Кімом, мало не торкаючись землі своїми довгими ногами, а де грузько, то й волікши їх по болоті. Кім був молодий. Кім був добрий і мав широку вдачу. Він почував би себе як удома в кожній країні. Цілий день аж до пізньої ночі ми балакали з ним, жартували, сміялися. Я дедалі краще опановував мову, бо мав до цього особливий хист. Навіть Кім дивувався, як я швидко схоплюю своєрідні вислови корейської мови. Але я також пізнавав і погляди корейців, їхній гумор, уподобання й вади, примічав, чим їх можна діткнути. Кім учив мене пісень про кохання, про квіти, про вино. Одна з останніх була його власним твором. Я спробую хоч абияк перекласти її кінець. Кім і такий собі Пак замолоду домовилися, що не будуть пити, але часто порушували цю угоду. А ностарівшися, Кім і Пак співають: