Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

— Поліція!

Всі сахнулися в сторони, але зразу ж стямилися і зімкнули коло знов. Пристав в синьому сюртуку і двоє городовиків позаду хутко виринули з-за кущів ясмину, і з гілки, торкнутої рукавом пристава, рясним снігом посипались ніжні пелюстки.

— Попрошу разойтись! — гукав пристав ще здалеку. — Марш в гімназію.

Він сказав щось ближчому городовикові, і той, засмоктавши сюрчка і роздувши щоки, засюрчав різко, дошкульно і довго.

Але гімназисти тільки поправили ранці за плечима і нерішуче роздали коло на крок.

Пристав ввійшов у середину кола і хутко нахилився до мертвого хлопчика. Хвилину він роздивлявся, кректячи від незвички схилятись. Потім він випроставсь і закусив вус.

— Він мертвий! — сказав пристав тоном, що не припускав ні заперечень, ані сумнівів. Тоді тихо, несподіваною від його опецькуватої фігури котячою ходою, він обійшов тіло і спинився біля голови. Його погляд прикипів до правої руки мерця з затиснутим у кулаку заіржавілим револьверчиком старовинної системи «лефоше». — Це самогубство! — нарешті урочисто констатував він. Потім пристав хутко простяг руку і схопив клаптик паперу. Всі ворухнулися, і між хлопчаків перекотився невиразний шелест. Двоє городовиків стояли виструнчившись і дружно сопли. Пристав розгорнув папірець і прочитав: — «Життя набридло… К. Ржицький». Ще четверо городовиків наближалися поспішно від головної алеї.

— Попрошу разойтись! — зарепетував пристав. — И неушедшие будут немедленно доставлены к директору через полицию!..

Коло розірвалося, і хлопці відсахнулись. По одному, по двоє вони рушили від шипшини в різні боки.

Четверо городовиків ввійшли просто в юрбу і, підштрикаючи піхвами шабель, підганяли неквапних. Гімназисти розбігалися.

Двоє інших городовиків підійшли до трупа і взяли його за ноги і за плечі.

Коли вони відійшли і світло сонця знову впало на те місце, то стало видно, як глибоко прим'ято там траву. Газон зберіг ще форму тіла, як гіпсовий знімок. Тільки окремі травинки випростовувалися там і тут. По берегах великої темної плями лежали прим'яті квітки з газону — біла кашка, кульбаба і стокроть. Цілий кущ павиних вічок був розчавлений і вм'ятий в грунт.

Озираючись, гімназисти рушили в напрямі до міста. Звичайно, ідучи до гімназії вранці, жваво дебатували, хто правий і хто винний в Тріполі — турки чи італійці[121]. А також — як добре було б податися інсургентами на Балкани, до повсталих чорногорців і болгар[122]. Сьогодні вони гомоніли схвильовано і тихо. Не чути було, про що шепотіли вони. Алея до нового мосту йшла над самісіньким урвищем, і тільки низенький живопліт оберігав пішоходів від провалля. Старезні каштани схиляли свої шати через алейку над ущелиною, хащі жовтої акації ховали їх стовбури, бузок і ясмин оточували альтанками рідкі ослони, біла акація стирчала просто з провалля, укліщившись корінням межи скель. На крайньому бескеті стояло кілька смерек. Далі вже було каміння, асфальт і перші кіоски по цей бік нового мосту. Місто плило юнакам просто назустріч. Он — ліва башта, моторошна й привабна. В її нижній залі під стелею були ще диби, в підлозі були кільця й заіржавілі ланці, а прямо з стінки стирчали людські кістки — туди, в стінку, дві сотні літ тому замуровано живцем якусь грішливу наложницю старого турецького візира. На вершку башти ріс самотній крислатий японський клен. Правої башти вже не було. На її місці височіли три величезні — що й звідси, через провалля, можна було вчитати, — кольористі реклами: «Біоскоп Люкс», «Ілюзіон Маяк» і «Синематограф бр. Пате».