Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Юра заклав пістолет за пасок і уважно передивився всі речі. Варення він понюхав, чи не закисло, сухарі обмацав, чи не запліснявіли, на мотузяній драбинці спробував всі зашморги та вузли, чи дебелі, ліхтариком присвітив, чи світить батарейка і чи не треба підлити нашатирю, порох потрусив перед очима, чи не змокрів? Пороху було мало, шроту зовсім не було, бракувало ще карти, компаса і барометра. Гроші були потрібні Юрі до зарізу.
Світло з горищного віконечка спадало на Юру довгим лезом, і він стояв у вузькому промінні, сам із себе дивуючись, який же він схожий на старого морського вовка. Або — на «героя нашего времени», якщо стати лівіше, задумливо спертися на крокву і насунути на очі оцей чудовий чорний капелюх…
Юра зачинив кошик. Додому треба було ще повернутися.
Але раніше, ніж вийти з притулку, Юра нишком визирнув і уважно роздивився праворуч і ліворуч, наставивши комір тужурки. Це було, звісно, ні до чого — і так було видно, що в дворі нікого нема, поставлений комір не затуляв і підборіддя, а вихід з-за сарая і з клозета все одно був один, і поява звідти людини аж ніяк її не компрометувала. Дарма, Нат Пінкертон завжди визирав саме так перед тим, як звідкілясь вийти, і Юра вважав це обов'язковим і для себе.
Перед обідом раптом з'явився Володька. Він тримав руки в кишенях і посвистував. Під пахвою в нього були якісь книжки — адже за якийсь тиждень мали вже початись і уроки. Володька, довго і нарочито голосно — поки їх могли почути з сусідньої кімнати — пояснював Юрі, що в цьому році у них проходитимуть з арифметики, руського язика і закону божого. Від усього серця він радів з того, що цього року, в першому класі, будуть вже викладати в них і довгождану географію, зокрема і про океани та материки. Коли ж у сусідній кімнаті не зосталося нікого, Володька визирнув у вікно і секунду послухав під дверима, злігши долі на живіт. Тоді нахилив до себе Юру і ледве чутно прошепотів йому на вухо:
— Все готове!
Після того він звівся, заклав руки до кишень і, байдужісінько насвистуючи, одначе таємничо поводячи бровами, зник.
Під час обіду з бузинника під будинком колезького асесора Бови засвистів Ванька. Юра кинув ложку з борщем і мерщій вискочив у двір. Ванька був босий і без шапки. Він роздивлявся навкруги, вбираючи голову в плечі, вигинаючись і застережливо тулячи палець до губ. Очиці його таємничо зиркали назад, на мезонін будинку Бови. Довкола ген нікого не було, але Юра вхопив Ваньку за руку і потяг за ріг. Там, ще раз проробивши всю процедуру таємничої обережності, Ванька нарешті вийняв з вуха невеличку паперову кульку, розгорнув її і, розгладивши на коліні, мовчки простяг Юрі. Невправною, малограмотною Ваньчиною ж рукою там було надряпано: «Рівно о дванадцятій».
Юра озирнувся. Жовті фіранки на правому вікні мезоніна тріпотіли, і, здається, поза ними метнулась якась чудна тінь. Юрі затамувало дихання.
Після обіду мама раптом оголосила, що до міста приїхав звіринець з мавпами, леопардами і ведмедями, і вона вирішила зробити дітям утіху і повести їх туди.
Серце Юрине стислося. В звіринці Юра ніколи не був, і це була мрія цілого його попереднього життя. Мавпи, леопарди, ведмеді! А може, й жирафи та слони? Юра гірко і трагічно посміхнувся: і чому це в житті завжди так; що маєш вимріяне аж тоді, коли воно вже стає тобі непотрібне?
Юра сказав, що він хворий, і зостався дома.
Коли всі пішли, Юра вийшов у передпокій і прислухався. Батько ліг спати, баби теж не було — вона пішла по свій шоколад. Дружно нявчали заперті коти.
О дванадцятій Юра з'явився з-за сарая з саморобним рюкзаком за плечима. Попід парканом він тихо скрадався в напрямі до бузинника і будинку Бови. Чорний ширококрисий мамин капелюх був для Юриної голови завеликий і все норовив зсунутися до самісінького підборіддя.
За рогом Юра спинився, щоб перевести дух. Це було невимовно трудно — адже він був один, довкола була чорна ніч, попереду було тільки невідоме — було страшно, як ніколи.
Рішучість, відвага та все інше тікали й зникали просто на очах. Ще хвилина, і Юра — це він чудово відчував — злякається остаточно. Цього не можна було допустити. Треба було вживати рішучих заходів.
Юра відсунув капелюх з лоба і миттю озирнувся навкруги. Довкола були тільки чорні тіні кошлатих бузинових кущів. Юра насунув капелюх на лоба і урочисто підніс руку догори: