Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Губернаторша зразу ж зомліла… Губернатора теж мало не хопив грець. Плебей, безштанько, жебрак — син поштаря і швачки — дозволив собі покохати його дочку, кревну дворянку, батько якої от-от сподівався на одержання графського титулу! Нахабний парвеню насмілився просити руки його, губернаторової, дочки! Завтра ж поліцеймейстерові буде віддано наказ поштаря з швачкою виселити за межі підвладної йому губернії!..
Віталію Калмикову було сказано, що губернатор сподівається його ніколи більше не бачити. Лакеям було наказано ніколи не пускати його у губернаторські покої, а коли що — то просто «гнати в шию». Наді було категорично заборонено зустрічатися чи шукати зустрічі в будь-яких обставинах з цим брудним, неотесаним мужиком…
Зустрівшись того ж вечора в кущах саду при губернаторському палаці, Віталій і Надя обговорили своє становище. Вони не плакали і до розставання і разу не поцілувалися. Калмиков був бідний, як і його батьки, — в інституті він мав сам себе утримувати на лекції з математики. Надя була багата. Вона могла, мабуть, втекти з дому, забравши всякі коштовності, за які жити хватило б добрий десяток літ. Але на це не могли згодитися вони — Віталій і Надя. Вони не хотіли писати пошлого роману про своє прекрасне життя.
Отже, виходу не було.
Там же в кущах квітучого перського бузку при світлі ясного південного місяця, на сторінках, видертих з томика Бальмонта[123], впоперек через текст віршів вони написали свою посмертну записку. В ній з'ясували все, як було. І чому не знайшли іншого виходу. Вони просили батьків Віталія простити їх. Батьків Наді, губернатора і губернаторшу Багратіон-Шуйських, вони не згадали в записці й словом. Вони кінчали записку так:
«В смерті нашій винити недосконалість соціальних форм життя. Поховайте нас поруч і над нами посадіть кущ перського бузку.
Віталій і Надія Калмыковы — перед богом і людьм и»
Вони зірвали по гілочці бузку. Надя застромила одну собі за корсаж, другу — Віталію в петличку. Вони поцілувалися — міцно, ціломудрено, назавжди. Потім Віталій поліз через високий кам'яний мур з битим склом на прузі, що оточував губернаторову резиденцію. По той бік муру постійно вартували городовики. Але Віталій ще ніколи їм до рук не потрапляв. Надя почекала, поки його постать зникла — розтанула в зеленавій безкрайності місячного неба — і впала обличчям в траву, заливаючи теплу ситу землю слізьми. Так хотілося жити!
Якби ви знали, як хотілося жити!
Просто — жити.
І жити — просто.
Похорон убієнної отроковиці Надії, дочки його превосходительства губернатора і генерала Багратіона-Шуйського, був призначений на другу годину Труна стояла в кафедральному соборі.
З першої години в соборі зібралося все губернське панство. Пройти до труни було неможливо. Всі вельможі і великі чиновники були в парадних, гаптованих золотом одежах. Золоте шитво було на комірах, на грудях. Був один, в якого впоперек заду був нашитий великий позолочений ключ. Всі тримали «триуголки», всі були при шпагах, декотрі з орденськими биндами через плече. Вельможні пані були в чорних туалетах, і чорний креп, звисаючи з чорних капелюшків, затуляв чорним серпанком чоло і очі. В руках, в обгортках із чорного фльору, вони тримали букети білих лілей. Вони сушили очі хустинками з чорними траурними бережками… Вони оплакували горе їх превосходительств Багратіон-Шуйських. Попереду в усьому чорному стояли і вони — їх превосходительства Багратіон-Шуйські — над труною Надії Калмикової.
Надія Калмикова лежала в постелі з білих і блідо-бузкових гіацинтів. Рясні бульденежі схилялися над її головою. Вуста були стулені, очі заплющені, чоло оперізувала паперова стрічка з словами «аз упокою вы». Надя була зовсім дівчинка. Вона не виглядала навіть на свої сімнадцять років. Але в труні її тіло зробилося ще молодше — дитяче — і дивно прекрасне в своїй непорушності, як мармурове різьблення.
Пахощі ладану, гіацинтів і лілей були печальні і гіркі.
Церква була повна. Величезний собор не вміщав усіх, хто волів продемонструвати губернаторові своє співчуття. Пани і вельможі стояли на паперті. Потім чиновники стояли довкола церкви. Потім стояли городовики і жандарми в білих рукавичках і з чорним крепом на рукавах. Потім весь кафедральний майдан був запружений сотнями кабріолетів — поміщиків і чиновників, що прибули на похорон з повітів і маєтків. Далі в розрізах вулиць стояв натовп людей, їх стримували городовики — простих людей на похорон не допускалося.
123
Бальмонт Костянтин Дмитрович (1867–1942) — російський поет-символіст. Його вірші позначені високою поетичною культурою. З 1920 р. — емігрант.