Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
— Браття-експропріатори! — прошипів він. — Сьогодні наша ложа вчиняє перший акт експропріації. Нехай він потрясе уми і серця всього презренного людства. — Бузинник стояв тихий і мовчазний. — Брат Юрій, ви готові?
— Го… готовий… — хотів відповісти Юра, але всередині все похололо і немовби щось обірвалося. — Готовий. — Мамин капелюх все ліз на очі, і не можна було зробити жодного руху щелепами, щоб не накритися ним до підборіддя. — Звісно, готовий! — Це ж вирішено раз і назавжди. Без неї життя далі неможливе. Інакше він поїде на Балкани і там загине смертю хоробрих за волю братів-слов'ян…
— А мама?..
Голова похилилася, і чорний мамин капелюх впав долі. Про маму не треба було' згадувати. Юра оступився і придавив ногою тулію капелюха. Бо ж згадка ця відразу паралізувала все. І рішучість, і відвагу, і наміри ложі експропріаторів. І роздирала Юрину душу надвоє. Юра знесилено сів долі і знову ж на капелюх — тепер вже тулія була розчавлена зовсім. Бідна мама! Як же вона сама? Хто її захистить?! Юра метнувся назад. Він же був маленький, бідний, і його треба було захистити. Назад!
Ні, Юра вже був великий. І ні в якому разі не малий. Крім того, він вже все одно далі не може. Треба вперед!
Юра спинився. В груди набрав повно повітря. Очі він заплющив і повернувся лицем на схід, де саме зводився над горизонтом великий червоний і щербатий місяць.
— Я хочу це зробити… — прошепотіли його бліді й змертвілі вуста, — я зроблю це… Я вже зробив!
І раптом Юра й справді зробився сміливий, хоробрий і рішучий. Він копирснув зім'ятий капелюх ногою, кинув долі рюкзак і вийняв з кишені електричний ліхтарик. Потім в два стрибки був уже біля паркана до подвір'я Бови. Два чорні з мезоніна вікна стояли якраз проти Юри над парканом. За поясом в Юри стирчав пістолет з гвинтівкового патрона і великий складаний садовий ніж, в лівій руці він тримав згорнуту мотузяну драбину. Правою він підніс високо над головою ліхтарик, скерував його просто на мезонін і коротко, на одну лише мить, увімкнув світло. Потім — ще. І ще. Раз по раз три рази.
Тої ж секунди віконниця в мезоніні рипнула, і з тихим шелестом розчинилося праве вікно. Юра аж закусив губу, і сльози розчарування бризнули з його очей — він так сподівався, він так вірив, що все буде тихо, вікно не відкриється і на його знаки не зверне уваги ніхто. Але вікно розчинилося, і по стіні спустилася мотузка з камінчиком на кінці. Так, як і було умовлено через Ваньку.
Машинально Юра перестрибнув через невисокий паркан. Машинально він налапав на стіні кінчик мотузка. Машинально прив'язав його до першого щабля мотузяної драбинки. Страх стискав Юрі серце. «Непоправно, непоправно, тепер вже нічого не можна повернути назад», — снувалося в Юриній голові. Мотузка тим часом пішла вгору, і за нею тихо й плавно, розгортаючись щабель по щаблі, посунулася вгору й мотузяна драбинка. На мить вона спинилася ще перед самою вже віконницею. Але зразу ж мелькнула рука, підхопила горішній щабель і зникла з ним у чорному отворі вікна. Тепер весь розвій драбинки затремтів і засіпався часто й дрібко — драбинку прив'язували за вікном.
Час утекти ще був. Плигнути через паркан назад у бузинник і прожогом накивати додому — він міг би встигнути. Але Юра не зробив цього.
В цей час з вікна вздовж по стіні, шукаючи щаблів драбинки, з'явилися дві ноги. Потім вони сперлися, і тоді з'явилися спина, плечі і голова. По драбинці вниз спускалася невеличка дівчинка. Їй, як і Юрі, було не більше як років дев'ять-десять. Вона сплигнула на землю і нерішуче спинилася перед Юрою. В руках у неї був вузлик. Юра стояв як нень непорушний, задерев'янілий. Драбинка бовталася вздовж стіни. Подув вітерець — і віконниця угорі рипнула. Дівчинка швидко і боязко поглянула туди. Юра не міг ворухнутися. Його ноги, руки, весь тулуб належали комусь іншому. Дихання и Юри теж спинилося. Треба було рушати з місця, йти геть, бігти, тікати наосліп — Юра не міг ворухнути й пальцем.
Дівчинки роздратовано, нетерпляче топнула ногою.
— Ну? — прошепотіла вона, ляскаючи зубами. — Ну?
— Я хочу зробити… Я зроблю… Я вже зробив…
Всі сили враз повернулися до Юри назад. Він мало не заридав ревно від радості й щастя. Він упав на ліве коліно і простяг руки до дівчини:
— Вассо! Дамо серця мого! Я вас шалено кохаю!
— Ах! — зітхнула дівчинка, затуливши лице руками.
Місто кінчалося кладовищем, далі були глинища і за ними стара покинута цегельня. Власне, від цегельні зосталися самі спогади — димар, одна заіржавіла вагонетка і зогнила собача буда. Щодо глинищ, то й вони вже давно поросли бур'янами й завалилися. Вже років з кілька сюди не заходив і не зазирав ніхто. Крім Володьки з Юрою і Ванькою, звичайно. Тут в одному з схилів, ще навесні, бавлячися в розбійників і піратів, вони викопали собі зовсім непогану печеру. Вона мала тісний вихід назовні, але всередині була завбільшки з добру комору. Її й було наготовлено тепер для Юри з Вассою.