Темнолесникове прокляття

— Вона має вже бути десь поруч, — підбадьорював себе Квінт.

Його тіло трусилося, а обличчя блищало від холодного поту. Скелясте нутро нори було підсвічене багряним світлом, яке знову струменіло тунелем звідкись іспереду. Шкряботіння стало уривчасте і набагато слабше, але тихе лиховісне сьорбання не уривалось ні на мить.

— О, Маріс, — промовив Квінт. — Не здавайся. Я поспішаю чимдуж.

Він звів голову, щоб побачити, що діється спереду. І просто перед собою уздрів ясне світляне кружало. Кінець тунелю.

— Десь тут, — буркнув Квінт.

Поки він долав ці останні кілька кроків догори, похиливши голову і зітнувши зуби, у повітрі зайшли якість зміни. Воно стало прохолодніше і вологіше, а його слух ухопив порожнистий лункий відгомін, як ото лящить у великій залі. Квінт знову з зусиллям підвів голову, вдивляючись уперед.

Він і гадки не мав, що кінець тунелю вже так близько. Просто перед ним видніло, сягаючи своїм вершком отвору, віялоподібне розсипище щебінки. Раптом до нього дійшло, що він зазирає в нутро якоїсь подоби величезної печери.

— Вважай, — наказав собі Квінт. — Бери очі в руки й оглядайся на задні колеса.

Квінт підповз до самого краю тунелю. Зненацька знову заплямкало — тепер уже голосніше.

— Ні, — вичавив із себе Квінт і спробував відповзти назад, але рука не могла знайти опертя у слизькій щебінці, тіло подалося вперед, і він безпорадно ковзнув із тунелю вниз, здіймаючи куряву і гуркочучи каменюччям.

Сьорбання завмерло. Червоне світло згасло. Квінт звівся на ноги і дико роззирнувся.

Так, він стояв усередині печери — величезної яйчастої камери, темної, холодної, залитої примарним світлом і сповненої рухомих тіней. Печера мала дірчасті й шорсткі на дотик стіни і, — як відзначив із дедалі більшою панікою хлопець, — не мала жодного виходу, крім тісного тунелю, який привів його сюди.

— Борони мене, Небо, — пробуркотів він, чуючи, як спазма перехоплює йому горло.

Те, що напало на Маріс, хоч би чим воно було, мабуть, зачаїлося десь тут, у пітьмі. І видивлялося, дослухалося, чигало на нього.

— Спо… спокійно, — підбадьорював себе хлопець. Однак серце, здавалося, от-от розірветься. Як можна лишатися спокійним у цьому моторошному місці? Все тут наповнювало його страхом…

А потім він почув оті таємничі звуки: лиховісне вологе форкання та сопіння. Звук долинав із густої гнітючої пітьми, звідкись ісправа. Серце Квінтові завмерло. По спині забігали мурашки.

Круг нього замерехтіли-заяскріли ясні вогники: міріади крихітних блискунів — Квінтові пощастило їх розпізнати — пообпадали камінні заломи та зазублені гостряки. Коли-не-коли котрийсь із них покидав насиджене місце і знімався в повітря — краєчком ока Квінт міг бачити, як він ряхтить, пролітаючи мимо.

Обличчя Квінтові зросилося холодним потом. Їх було так багато! Здригнувшись усім тілом, він зрозумів, куди попав — у самісіньке лігво блискунів!

Відразні звуки гучнішали. Квінт пощулився. Він повинен знайти Маріс, поки не пізно. Зібравши докупи рештки мужності, хлопець обережно ступнув уперед, ідучи на звук. Мерехтливі вогники зіскакували з прискалків та кругляків, розкиданих по печерному дну. Печера повнилася відлясками Квінтової ходи. Він укляк і якомога тихіше поліз навкарачки.