Марина — цариця московська

Згодом воєвода переконався: ситуація з царем Дмитрієм таки є неоднозначною. Люблять та «ласкають» і в той же час підозрюють у самозванстві. Що, мовляв, він ніякий не Дмитрій, а — Гришка Отреп’єв, збіглий чернець.

Буцімто в Москві вже чимало невдоволених новим царем. За те, що він надто любить іноземців (на Русі їх ніколи не шанували, як і їхніх звичаїв, вважаючи їх чи не дикунськими, а все, що істинне, то руське), їсть і п’є лише з ними (хоча міри у «возлиянии» ніколи не перебирає), але гірше, що не дотримується постів. Ще й ходить в іноземному вбранні — гребує, руським, чи що? (З російських царів-імператорів на іноземне «платье» перейде цілком і повністю лише Петро Перший.) Музику завів якусь «не нашенську». (А яку треба було заводити? Та і яке це мало значення — чия музика? Музика є музика, і все тут!) Ще гірше передавали... Що, мовляв, Дмитрій хоче відібрати у православних монастирів їхні «достояния» (це вже монахи старалися і розповсюджували подібні чутки, відчувши, що новий цар їх не любить). Ще гіршими були чутки на рівні звинувачень: розтринькує державну скарбницю. Готується до війни з турками. Щось там на шведів нахваляється — аби догодити Сигізмунду, королю Польському. А ще — і це теж звучало як найбільше збочення царя — хоче женитися на полячці. («Хіба в Московії мало наречених?»)

Викликало тривогу й те, що серед незадоволених новим царем перед повів князь Василій Шуйський із знатного на Русі роду, який спить і бачить себе царем Русі. Це вже було й зовсім кепсько. Шуйський має свою партію в Москві, вельми впливовий боярин, може й лиха завдати Дмитрію. А він, безпечний, уваги на те не звертає — коли б не поплатився за свою сліпоту. Чи доброту.

Невдовзі після того, як Дмитрій в’їхав до Москви й облаштувався в Кремлі як новий владика царства, негадано розкрилася проти нього змова. Це ж треба! Лихі передчуття Юрія Мнішека — а він зазнайомився з Шуйським особисто, коли був у Москві, — швидко й підтвердилися. Шуйського, слава Богу, було викрито. В тому, що він поширював погані чутки про нового царя, казав, що він самозванець і хоче знищити на Русі православ’я, а натомість запровадити католицтво, адже служить полякам, а не руським... На щастя, князя-пліткаря схопили і віддали суду собору, що складався з духовенства, бояр та простих людей, — як собор рішить, так і буде. Воля його.

Князя Шуйського на тім соборі позбавили честі, відібрали в нього (і в його братів, теж учасників змови) маєток. Позбавили це сімейство навіть боярства. А самого Василія засудили до смертної кари — як, під впливом татарщини, казали в Москві: секір башка! Все, кінець головному змовнику і підбурювачу. Відтяли б сокирякою його дурну голову, і цар Дмитрій не мав би більше клопотів, і все було б законно, адже не він позбавив живота Шуйського, а — собор. Але Дмитрій негадано втрутився в роботу собору і велів смертну кару Шуйському замінити засланням у Галич. Проте Шуйський і до місця заслання не встиг доїхати, як Дмитрій під свій добрий настрій і свою незлостивість велів Шуйського повернути назад у Москву, простив його (як і його двох братів), повернув їм маєток та боярство — на свою голову. О, як він, необачний, про свою доброту згодом — дуже швидко! — пошкодує. Тим більше, князь Шуйський хоч для виду ніби й покаявся, а насправді — підступна твар (горбатого могила виправить!) — і далі займався своїм шкідництвом. Шкодуватиме цар Дмитрій, що помилував Шуйського. Ой як шкодуватиме! Але буде каяття, та не буде вороття. Бо знехтував цар порадою давніх латинян: лат фіде, сед куї, віде — довіряй, але дивись кому. Атож, кому.