Замах (Щось краще за смерть)
- Автор: ван Аарде Рохір
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Ярослав Довгополий
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Замах (Щось краще за смерть)». Краткое содержание книги:
Роман Замах присвячений політичному вбивству Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КДБ Богданом Сташинським. Головний герой Замаху — Степан Бандера — прагне завоювати незалежність рідної держави, прибігаючи до засобів, які вважає єдино виправданим і єдино доцільним в ситуації, що склалася на момент початку Другої Світової Війни.
Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року).
— То треба було зробити місце. Ви ж знаєте, що є наказ голови комітету про подальшу підготовку Леоніда Володимировича. Зробіть усе, щоб його поновили на наступний семестр.
При цих словах він глянув на Леоніда, ніби хотів з'ясувати, яке справив враження, і похитав головою:
— Дорогий мій Леоніде, як ви могли хоч на мить засумніватися, що ви нам потрібні?
— Я сама не поїду, — сказала Гедвіг. — Я тебе не покину!
— Ти мусиш поїхати! Алексєй Ніколаєвіч чітко дав зрозуміти, що наступні п'ять-сім років я невиїзний. Будеш так довго чекати? І хто дасть гарантію, що тоді нам дозволять виїхати разом? У кращому випадку тебе залишать з дитиною тут. Зрозумій же ж: якщо вони нас зараз бояться випустити разом, зараз, то тим більше потім. А скоріше всього, що до цього навіть і не дійде...
— Що ти маєш на увазі?
— Ти справді віриш, що вони п'ять-сім років нас не чіпатимуть, даватимуть платню, дадуть мені можливість байдикувати в інституті? Ти що, думаєш, я якийсь геній? Думаєш, що їм важко знайти когось мені на заміну? Та на моє місце знайдуться тисячі не менш вправних хлопців, з якими не матимуть жодних клопотів. Тож навіщо Алексєю Ніколаєвічу морочити собі голову зі мною? Єдине, що нам зараз на руку, це те, що рішення про нашу подальшу долю прийняте на самих верхах, і тут він нічого вдіяти не може. Хоч сумніваюсь, що він його виконає.
— А що зробить?
— Не знаю. У всякому випадку мені не треба вішати носа і тоді... Тоді є дві можливості, так мені здається. Те, що вони чекатимуть п'ять-сім років, виключено. Думаю, поки що мені ще довіряють і використають напевне тут. А я вже не можу, я втомився, Гедвіг.
— Не переживай так. Краще буде, якщо робитимеш те, чого хочуть вони.
— Ти нічого не розумієш, — відрізав він. — Це дуже страшно!
— Ти ж казав, що є дві можливості.
— А друга — що мені більше не довіряють і мене ліквідують. І тебе теж. На їхньому місці я так би і зробив.
— Леоніде! — тепер вона злякалася насправді.
— Настав час, щоб ти дізналася про все. Я б пожалів тебе, але ти мусиш нарешті знати, про що йдеться...
Тільки не це, раптом подумав він, тільки не це кляте бажання каятися. Чи не хоче він таким чином перекласти і на неї той нестерпний тягар, який ось-ось його розчавить? Який же він дурень, все марно, все даремно...
— Щоб вони там не казали, а вони таки бояться, що я можу потрапити до рук західних спецслужб. Я ж можу довести, що вони віддали наказ убити двох політичних діячів.
Все це видалося Гедвіг малозрозумілим, і вона запитально глянула на нього.
— Мушу тобі в чомусь жахливому признатися, чуєш, дівчинко? — проказав рішуче Леонід і зупинився.
— Так...?
— Це я скоїв ці вбивства. — Від цих слів йому ледь горло не здавило. Все! О боже, нарешті зізнався у всьому!
— О боже! — безпомічно зойкнула Гедвіг.
— Я двічі вбивав для них, — повторив Леонід. — Я не хотів цього, проте я зробив це, бо чинив як боягуз.
— Все це неправда! Скажи, що це неправда!
— Це правда! Я б усе віддав, щоб це було неправдою. Але це зробив я.
Було надто холодно, щоб продовжувати стояти на вулиці, і вони завернули до центру. По дорозі двірнички відкидали сніг. Обоє йшли мовчки, він знав, що Гедвіг плаче.
— Вони сказали мені, що це мій обов'язок і що я виявлю таким чином людству послугу. Я не дуже в це вірив, але старався повірити. Пам'ятаєш ще той вечір минулого року, коли я прийшов до тебе і ти побачила мої сльози? Тоді я сказав, що це все від недомагання. Саме тоді все і сталося.
— Але як... Навіщо?...
— Якийсь жах пройняв мене. Все від нудьги і самотності. При одній згадці мене аж нудить. Я вже думав, що більше ніколи такого не робитиму... та все ж, знаю, варто мені залишитися знову самому, як знову буду готовий на все, що вони від мене зажадають. З такими помислами я і одружився з тобою. Якби я кохав тебе по-справжньому, то не вплутав би тебе у все це. Але ти мені потрібна, Геді. Без тебе я пропав.
— І як ти тільки міг піти на таке?
— Коли ти сам, коли ти в їхніх руках, то легко піддаєшся. А раз уже почав, то просто втягуєшся, і вже неспроможний з цим упоратися. Але ти вся промерзла. Ходімо додому.
22
— Я знаю про одного капітана, — розпочав Леонід, — якому дали наказ убити у Франкфурті якогось емігрантського лідера. Капітан уже давно працював в органах, десь стільки ж, як я. Але вбити наказали вперше. Різниця між мною і ним полягала в тому, що він був одружений. І він узяв розповів про все своїй дружині. Здається, вона була віруючою і переконала його не чинити вбивства. Він вилетів до Франкфурта, а його дружина, вона була інженером, залишилася з вісімнадцятимісячним сином у Москві. Капітан попередив того чоловіка, якого мав убити, і той розповів про все американцям. Капітан показав їм свої фальшиві документи, показав свою зброю, серед якої був і портсигар, який стріляв отруйними кулями. Він усе їм розповів і виказав двох спільників. А вони йому не повірили. Можливо, йому повірили б, коли б він спробував свою інформацію продати. В те, що хтось прийшов до них з почуття моральної відповідальності, вони просто не могли повірити. Були такі, що вважали його провокатором, і ніхто не знав, що з ним робити. З того всього капітан передумав і захотів якомога швидше повернутися до Москви, щоб повідомити про арешт своїх спільників та про власний провал і втечу. Він про всяк випадок і таку легенду приготував, розраховуючи на те, що в Москві вона спрацює і що його більше нікуди не пошлють. Та американці вдалися до показної бравади: влаштували йому прес-конференцію. Капітан ще сподівався тоді, що вони допоможуть дружині та синові сховатися в американському посольстві в Москві, а потім при нагоді переправлять на Захід. Не знаю, що їм там стало на заваді, можливо, ті американці були надто сонні, але допомогти дружині і дитині не вдалося. Цією прес-конференцією капітан і вирішив їхню долю. Я ще розмовляв про той випадок зі своїм шефом у Берліні, з Борисом. «Ми ще до нього доберемося», — сказав він тоді. Через якісь три з лишком роки його, незважаючи на всю охорону, отруїли. Як на мене, то смерть була для нього єдиним виходом. Мені навіть страшно подумати, що подібне може статися з тобою.