Замах (Щось краще за смерть)
- Автор: ван Аарде Рохір
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Ярослав Довгополий
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Замах (Щось краще за смерть)». Краткое содержание книги:
Роман Замах присвячений політичному вбивству Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КДБ Богданом Сташинським. Головний герой Замаху — Степан Бандера — прагне завоювати незалежність рідної держави, прибігаючи до засобів, які вважає єдино виправданим і єдино доцільним в ситуації, що склалася на момент початку Другої Світової Війни.
Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року).
— Весь Берлін суцільна фронтова смуга. Викрадення людей — на порядку денному. Ви для нас надто цінний, щоб піддавати вас невиправданому ризику.
— Алексєю Ніколаєвічу, — звернувся до нього Леонід. Слова ці він вимовив з трудом, але виходу не було: найкращий захист — це напад. — Ви що, не довіряєте мені?
— Дорогий Леоніде Володимировичу, як ви так можете?
— Наші листи відкривають, наші розмови підслуховують. Мою підготовку практично припинили, а тепер нам відмовляють у обіцяній поїздці.
— Це абсурд. Як ви тільки...
— Я теж вважаю це за абсурд, до того ж я ні разу не дав приводу для підозри. Тільки, будь ласка, дайте виговоритися. Я не розумію, як після всього того, що я зробив для вас, як після того, як одна з найвищих посадових осіб держави вручила мені нагороду, мені все ще не виявляють довіру. Тоді я сказав собі, що нас привчають таким чином враховувати все, щоб виключити в майбутній роботі будь-який ризик. І тут я запитав себе: «А який ризик являю собою я?» Припустімо, що не маєте до мене довіри, що дуже образливо для мене, бо аж ніяк на це не заслуговую. Але нехай! Якщо так, то мав би вже втекти на Захід. Це ж самогубство, бо там ви легко можете мене знайти! Я міг би там добровільно здатися і попросити спеціальний статус. Але у такому випадку я вже мусив би розповісти все, що знаю, тобто про те, що я зробив. Деякі перебіжчики забезпечували собі секретною інформацією безкарність. Моя ж інформація матиме для американців чи німців щойно тоді цінність, якщо стане надбанням широкої громадськості, коли вдасться звинуватити КДБ, а разом з тим і наш уряд у проведенні політичних убивств. І тут їм уже не вдасться захистити мене від громадської думки. Як би там не було, а відповідати перед судом доведеться особисто мені. То який же мені в цьому резон? Я вас питав, чи ви мені довіряєте, але краще було б запитати, чи сумніваєтеся в моєму глузді? Чи маєте мене за божевільного, Алексєю Ніколаєвічу?
Той лише розсміявся.
— Дорогий ви мій, звичайно, ні. Ви стверджуєте, що ми підозріливі, але ж і ви недовірливі. Повірте, якщо б було можна, то я не заперечував би. Хіба не у ваших інтересах залишитися тут у нас в безпеці? Українські націоналісти активізувались як ніколи...
«То який же сенс було вбивати Зарембу? — подумав Леонід. — Думали завдати смертельного удару їхній організації? Телепні, це ж можна було передбачити».
— Нам не відомо, наскільки просунулося їхнє розслідування, проте ризикувати ми не маємо права.
— Я б цілком погодився з вами, коли б ішлося про чергове завдання на Заході, але ж йдеться про якусь там короткотривалу поїздку до родини в Берліні. Самі знаєте, як легко загубитися в багатомільйонному місті.
— При ваших, Леоніде, обставинах вам легше уціліти на мінному полі, аніж податися до Берліна. Ви просто не маєте жодної уяви про те, що там зараз діється. Ситуація змінилася радикально і стала критичною. Ви просто не маєте права наражатися на небезпеку! Місто аж кишить агентами та провокаторами!
— Особисто мені цілком байдуже, але ж ідеться про мою дружину. Їй обіцяли цю поїздку, і вона на неї розраховує. Вона так про неї мріє, бо прив'язана до родини. В Москві вона вже адаптувалась, але мушу сказати, що це було не так легко. До того ж вона вагітна...
— Розумію, яке це буде для неї розчарування, але я не можу вас пустити.
— А можливо, нехай вона поїде сама, — втрутився Юрій, який сидів збоку і до сих пір мовчав.
Леонід не знав, чи така пропозиція була заздалегідь погоджена з Алексєєм Ніколаєвічем, чи ініціатива виходила від Юрія. Відпустити Гедвіг одну до Берліна... І це все, чого добився...
— Відпустити її в такому стані одну? Вона недосвідчена, до того ж має проблеми з мовою. А коли щось трапиться?
— Ми ж не наполягаємо на тому, щоб вона їхала, — холодно буркнув Алексєй Ніколаєвіч. — Ми лише констатуємо, що ви до Берліна не поїдете.
І щоб хоч не позбавитися можливості поїздки для Гедвіг, Леонід вирішив повернути розмову в інше русло.
— А чим зайнятися тоді мені, коли дружина поїде? В інституті мене не поновили, заняття з мови припинилися, а доручення, які мені дають, — беззмістовні. І тепер ще ця невиправдана недовіра. Все говорить за те, що ви в мені більше не зацікавлені. Ви думаєте, що я так далі витримаю? Гадаєте, що погоджуся отримувати платню задурно? Якщо більше не надаюся для служби, то дайте мені можливість заробити на життя іншим шляхом.
— Але ж мені про це нічого не відомо, — безсовісно збрехав Алексєй Ніколаєвіч. — Чому його в цьому семестрі не поновили? — звернувся він до Юрія.
— Не було місць, — звівши плечима, байдуже відказав Юрій.