Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Так і трапилося: «сильну руку» за руку привів у Кремль «демократ» Єльцин. Можна скільки завгодно міркувати й обговорювати конспірологічні версії щодо того, хто підказав Єльцину привести до влади саме цю непоказну людину, але попередні півроку в кріслі прем’єр-міністра для Путіна не минули непоміченими, і реваншисти в погонах всіляко лобіювали підполковника КДБ. Путін ще в серпні 1999 року, будучи прем’єр-міністром, сказав досить, щоб було зрозуміло — в Росії більше не буде ані правозахисників, ані свободи слова. Тоді в горах Дагестану, де почалася друга чеченська війна, військові з журналістами вже розмовляли крізь зуби, не підпускаючи близько до зони бойових дій правозахисників.
Дивно, але багато хто сприймав появу Путіна у Кремлі як новаторство в російській політиці. На Заході бачили молодого керівника, спортсмена, який володіє німецькою. У Росії — «рятівника». Тоді мало хто здогадувався, що буде з Росією за рік-два. Але людям подобалося, як Путін літає на літаку чи цілує хлопчика в живіт. Таких лідерів у Росії точно ще не було. Навіть коли в черговий раз килимовим бомбардуванням покрили Ічкерію і вбили ще кілька десятків тисяч осіб, люди покірно сприймали всі рішення Путіна, виправдовуючи жорстокість російської армії. У перші місяці війни на Пушкінську площу в Москві щочетверга виходило 5–6 активістів, які протестували проти другої чеченської війни. Над ними сміялися, їх ігнорувало телебачення, потім вони зникли, зрозумівши, що в Росії безглуздо щось робити публічно, це нікого не пройме, ні на що не вплине. У Росії, нарешті, з’явився цар, який сам визначає — кого стратити, а кого помилувати.
Переслідування неурядових організацій почалося з перевірок. Потім їх почали закривати, вигадуючи сотні причин, починаючи від розхитаних електричних розеток в офісі, закінчуючи податками. З’явився закон про «іншоземних агентів», організаціям заборонили отримувати іншоземні гранти. Частину правозахисників спокусили запрошенням у Громадську палату, зайняти місця статистів — засідати у круглій залі, частину прилаштували радниками до омбудсмена. Кремль наполегливо пригнічував правозахисний рух, згідливих перетворюючи на слухняні організації, а тих, хто чинив спротив, виселяли з орендованих приміщень або вигадували безглузді звинувачення в порушенні правил пожежної безпеки.
Останні роки Кремль перестав звертати увагу на доповіді чи заяви міжнародних правозахисник організацій, що б’ють на сполох щодо тотальних порушень прав людини. Путін прийшов до того, чого й хотів, для нього права людини і свободи — пустий звук. І якщо в Росії і є якісь залишки правозахисник організацій, то вони, отримуючи тепер кремлівські гранти, теж видають пустий звук. Кремль — задоволений, тепер ніхто не намагається дорікати диктаторові, всі мовчать, а на міжнародний резонанс Путіну давно наплювати.
Російський правозахисний рух повернувся в 1970-ті роки. Відмінність від СРСР тільки в тому, що в Росії ще можуть прочитати в інтернеті те, що думають і пишуть міжнародні організації. В усьому іншому все по-старому — арешти, суди, конфіскації й еміграція. Головного інструменту демократії — свободи слова нема, свободи думки нема, право на публічні акції, якщо вони проти політики Путіна, жорстко присікаються, політичного плюралізму нема — Державна Дума складається із чотирьох провладних партій.
За недовгий період життя офіційного існування, за 10–12 років, російські правозахисні організації так і не змогли ініціювати створення громадянського суспільства. Не тих відчайдушних кілька сотень росіян, що на свій страх і ризик виходять на акції та протестують проти диктатури, а хоч би частини населення, які знають, що за Конституцією саме вони керують державою. Київський Майдан для більшості росіян виявився не громадянським подвигом, а «екстремізмом». Так, як їм пояснила російська пропаганда. У минуле повернулася не лише російська влада, в минуле, і не без задоволення, пішла й більшість населення країни. Чи стане воно коли-небудь суспільством?
ВЛАДА НАВМИСНО ВИХОВУЄ ЛЮМПЕНІВ
Час від часу російські телеканали купують кадри західних телекомпаній, у яких поліцейські, як це йдеться у коментарях, перевищують свої повноваження, б’ючи затримуваних людей, яких підозрюють у скоєнні злочину.
Важко зрозуміти, з якою метою (ви ж розумієте, що зараз телебачення просто так нічого не показує — скрізь можна віднайти ідеологічний контекст) демонструють ці кадри. Якщо для того, щоб показати «їхню вдачу», то зрозуміло. Але не ясно, чому ті самі канали абсолютно спокійно показують у численних кримінальних передачах те саме, але вже здійснюване російськими міліціонерами, а коментарі — протилежні за змістом.