Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
У вже неодноразово згадувану епоху популярним було слово «нацмен». Це визначення неросійського мешканця СРСР використовувалося щоразу, коли йшлося про найм на роботу, під час вступу до вишу або про анкету кандидата у члени КПРС. Побутували інші слова і маркування різних братських народів, але згадувати їх зараз не хочу, для них придумали сильніші аналоги, що їх часто вживають у російській пресі, а інколи вони звучать із вуст політиків та громадських діячів.
Але якщо самоназву народів не було заведено згадувати марно, тільки в контексті: до прикладу, «великий узбецький народ» (це коли Узбекистан здавав по шість мільйонів тонн бавовни на рік) або «гостинний грузинський народ» (і так зрозуміло — вино, шашлик, пальми, пляж, «Суліко»), то тепер назви народів — спеціальна термінологія кримінальних статей і репортажів. Хіба цікаво дізнаватися про якогось банального забіяку чи грабіжника поза його конкретним позначенням? Ні, треба вказати його етнічну належність, щоб знати, від кого страждає титульна нація. Ось лише заголовки статей і повідомлень: «Вірменин викинув свого товариша по чарці з вікна», «Інкасаторський броньовик атакували кавказці», «Азербайджан передав башкира-терориста ФСБ Росії», «В Москві кавказці під час бійки порізали студентів». Заголовки повідомлень агентства АПН, що вже стали класикою: «Євреї люблять владу менше, ніж ханти і мансі» або «Грузини живуть гірше за собак і кішок». Як шедевром інтернаціоналізму, можна тільки захоплюватися повідомленням агентства «Урал-прессинформ»: «У Челябінському зоопарку тривають Дні народів Уралу».
Навряд чи президент Путін читає повідомлення агентств або газетні статті, але чомусь повторює їхні помилки: то міністра Шамузафарова назве татарином, то вважає, що хустки-хиджаби на головах мусульманок — данина моді. Так можна добалакатися і до хасидських капелюхів, але мода на них уже не одне століття. Два роки тому президент вразив науковий світ глибинними пізнаннями особливостей ісламу, назвавши жителів російського Кавказу шиїтами за віросповіданням.
Я не знаю, скільки треба часу, щоб російські політики перестали чванитися удаваною величчю країни, безпідставно визначаючи всі ліпші якості людей виключно за їх етнічною належністю, а гірші приписуючи, із їхнього погляду, недругам. Якось вирішив полічити, скільки разів російські державні агентства згадували у своїх повідомленнях про катастрофи і вибухи «чеченський слід». Агентство ІТАР-ТАРС у 1998 році робило це 10 разів, у 1999 — 34 рази, в 2000 — 46 разів. Чи варто уточнювати, що в більшості цих подій «чеченський слід» не підтверджено? Але сказане президентом, губернатором, прокурором чи генералом ретранслюється агентствами, телекомпаніями, радіостанціями і газетами.
Чи варто дивуватися з наполегливості міліціонерів, які, з одного боку, виконують завдання, а з другого, мають з цього свій зиск. Варто тільки дивуватися заявам політиків та громадських діячів з приводу того, звідки беруться ці молоді нацисти і бритоголові. Їм показують приклад. Коли дорослі люди у формі охоронців порядку зупиняють виключно тих людей, які не виглядають схожими на росіян, то у прищавого, наголо підстриженого телепня з’являється алібі: «Чому менту можна, а мені не можна?» Буде майже правильно, якщо колись скінхеди заявлять, що насправді вони — дружинники, які допомагають правоохоронним органам у боротьбі з неросійськими.
Ви насправді думаєте, що Росію коли-небудь пустять до Шенґенської зони?..
ДАТА, ЯКУ НІХТО НЕ ПОМІТИТЬ
У розпалі формування СНД, у 1993 році, сталася подія, що тоді, 10 років тому, сприймалася як належне. Нові держави, колишні радянські республіки, вступали в нове життя, стали членами СБСЄ (нині ОБСЄ) і ООН, усі підписали пакет документів Гельсинкського акта, визнавши, зокрема, й Загальну Декларацію Прав Людини. Через якийсь час, після зміни президентів і, смію стверджувати, державних ідеологій, підписанти тих документів, про які йдеться нижче, все частіше з неприхованим роздратуванням вимовляють словосполучення, виведене в його назві.
Ідеться про права людини. Точніше, про Декларацію очільників держав — учасників СНД, яка підтверджує міжнародні зобов’язання щодо прав людини й основних свобод. Цей документ підписали очільники всіх країн СНД, окрім Грузії, яка на той час ще не була членом Співдружності. Зараз важко сказати, наскільки щирими були очільники колишніх радянських республік, але того ж дня у запалі мріянь про доленосність своїх рішень вони ухвалили також Положення про Комісію з прав людини СНД. Через два роки в Мінську (оце іронія долі!) 26 травня 1995 року було підписано Конвенцію СНД про права й основні свободи людини, затверджено і Положення про комісію. Щоправда, цього разу під документами не було підписів Азербайджану, Туркменистану, Узбекистану й України. Але Грузія, що згодом стала членом СНД, Конвенцію прийняла.