Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів
- Автор: Кузьменко Андрей
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-8650-1
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів». Краткое содержание книги:
2 лютого 2015 року Кузьма Скрябін трагічно загинув в автомобільній аварії.
У цьому виданні під однією обкладинкою зібрано увесь творчий доробок Кузьми — як прозові його твори («Я, „Побєда“ і Берлін», «Я, Паштет і Армія», «Я, Шонік і Шпіцберген»), так і поетичні — тексти пісень (усі твори виходили окремими книжками у видавництві «Фоліо»). У них Кузьма Скрябін постає, з одного боку, оригінальним прозаїком з іскрометним почуттям гумору, а з іншого — глибоким ліриком, що відчуває найтонші порухи душі.
Цей пробіл в його біографії неочікувано виправив я з Борисом Борисовичем. Після декількох неофіційних візитів тата і мами в мій воєнний санаторій вони неабияк зблизилися з моїм шефом, але, будучи людьми інтелігентними і вихованими, всіляко маскували в собі силу своїх почуттів і вдяки. Боря був їм вдячний за мене, бо я тягнув на собі левову частину так званої «брудної» роботи, яка за 15 років служби горбом давила на його волелюбну душу. І батьки, в свою чергу, не могли натішитися наданою мені ББ можливістю — стати його вірним ад’ютантом. Прийшов момент відвертості десь аж на третій візит їх до мене. ББ дістав з-під свого диванчика заначечку у вигляді трофейного коньячка і розливав собі, мені і татові, аж поки не був перерваний криком своєї внутрішньої доброти:
— Віктор Кузьміч, — неочікувано для самого себе випалив він, — я віжу, ви чєловєк спортівний, пріроду любіте, у нас тут угодья — гектаров тріста, с ондатрамі. Я мєста, людей знаю, могу подсобіть. Прієжжайтє — поохотітєсь!
Тато завжди радо відкликався на подібні пропозиції провести тиждень поза домом, ця ж, однак, мала присмак нового і невідомого, але завжди є для цього друзі, щоб цей страх помогти переступити.
— Боріс Борісич, — тато подав йому руку і включив довжелезну прощально-похвальну тираду, — мис женой нікогда не забудем всьо, што ви дєлаєтє для сина...
— Віктор Кузьміч, — скромно почервонівши, хотів було встрягнути між слів Боря.
— Нєт-нєт, ми всєгда будем вашимі должнікамі...
— Віктор Кузьміч...
— Ви чєловєк с большой букви...
— Ну, Віктор Кузьміч...
— Ви, Боріс Адамич, — тато вже почав легенько плутати прізвище і по батькові шефа, що явно вказувало на необхідність невдовзі закінчувати діалог.
— Віктор Кузьміч...
— Однім словом — просто спасібо. Ви — наш Ангєл-Хранітєль, — і тато, майже закінчивши оду Борісовичу, почав весь текст спочатку: — Ми с женой нікогда нє забудем всьо, што ви дєлаєтє для сина...
— Віктор Кузьміч, — Боря майже випхав тата в коридор, потряс йому руку і сказав: — Ну, тогда ждьом вас через трі нєдєлькі у сєбя. На ондатри. Їх там нєсмєтноє колічєство. Беріте друзей. Всєм хватіт. Щаслівєнько, — і захлопнув двері, одночасно перебираючи в умі, хто б з чергових медсестер міг йому зараз швиденько, без зайвих розмов, заграти на флейті легку мелодію на добраніч.
Тато поїхав додому наступного дня і всю дорогу думав про перспективу незаконного збагачення сім’ї за рахунок російського пушного болотного звіра. Сам він був необізнаний в цій сфері, але Олег Демкович — давній новоєврейський друг Кузьмича, був у цьому ділі професіоналом. Ціле село Демковича в передгір’ї Карпат давно і безбідно жило з цих щурів цілі віки. Вони шили шапки, куртки і всяку всячину, окрім хіба що шкарпеток і трусів, з цих мохнатих потвор. Крім такого легального, був не зовсім законний бік у цьому бізнесі, зв’язаний з капканами. Дядя Олег разом з напарником Любком достеменно знали, любили і постійно вдосконалювали це діло. Любко — жвавий, юморний яворівський хлопець, який привіз собі з Узбекистану жінку Міріам, адаптував її ім’я до місцевого менталітету — Мар’яна, про що в серцях завжди згадував:
— Ну всім Бог дав жінку, а мені — кинув!
Любко був в душі відвертим Остапом Бендером на ниві мисливського хазяйства. Вони вдвох з Олегом ходили на всьо, починаючи від тушканчика, закінчуючи ведмедями. Тому афера з калінінськими угіддями з мільйонами ондатр малювалася для них, як навчальна вилазка браконьєра-дилетанта. Середньої легкості і ризику дільце, а прогнозований прибуток вкидав у піт. В уяві кожного малювалися тисячі дорогоцінних шкірок, які вони притягнуть з Росії, і ті назавжди перетворять їх на пушних магнатів Прикарпаття.
Тато ж у своїх починаннях з м’ясо- і шкіровиробництва йшов шляхом найбільшого супротиву. Він накупив в якомусь колгоспі нутрій, поселив їх у себе на дачі і півроку мріяв, стоячи над ними, про їх масовий приплід. Нутрії виявилися досить перебірливими істотами і у мутній воді любов’ю принципово займатися не хотіли. Бізнес у тата не пішов, але досвід був. Він великодушно віддав їх назад у колгосп взамін за десять лисих шкірок, які походили з тих нутрій, що померли минулого року і від старості. І тому жага помсти за це фіаско десь глибоко жевріла несміливим вогником в душі Кузьмича, і він ніколи не спішив цей вогник заливати водою.
Одразу після приїзду батька з Калініна була зібрана Могуча Кучка у складі двох браконьєрів і зачинщика на кухні у Демковича. Мова пішла спочатку про малину, яка зарослями росла у нас на полігоні в Старичах, куди кожен поважаючий себе житель Новоєврейська мусів мати червоний пропуск, тобто навіть в часи бойових дій, коли снаряди рвалися тут же в малині. Демкович думав, яку посуду брати, щоб не програти, — відро чи відерце.
— Олег, до моєї Мар’яни приїхало 11 узбеків — я їх туда запущу, вони всьо з листям пообривают, — безапеляційно закінчив диспут Любко.
Могуча Кучка засідала і синхронно випивала до годинки другої ночі, а дуже часто, власне в такий час, робляться всі судьбоносні заяви, яка зараз буде мати місце:
— Збираємся! — ніхто не пам’ятає досі, хто це сказав і чи взагалі хтось говорив, але вже через два тижні всі капкани були зібрані у рюкзаки, а також провіант, спальні мішки, чоботи і всяка інша необхідна атрибутика. Браконьєрський десант висадився на вокзалі Калініна, заїхав в госпіталь на прощальні 50 грам і планьорку, яку проводив ББ.
— Андрюша завєзьот вас на уазікє в дєрєвню, а оттуда пєшком по лєсу, штоб нє прівлєкать вніманія.
Демкович з Любком тільки кліпнули очима, здивовані лаконічністю оратора. Вони були націлені почути прізвище єгера, який має видати їм ключі від воріт щастя, а взамін я завіз їх в якийсь тупік, з якого все тріо, нав’ючене залізом і консервами, потопало в хащі. Хлопці провели рекогносцировку і вирішили табір робити подалі від самих угідь, глибоко в лісі, щоб не засрали, говорячи по нормальному. Палити вогонь тільки сухим, щоб не було диму, менше розмов — щоб яворівський діалект не привертав увагу мешканців лісу, коротше так: спілкуючись «на мігах» і в гумаках по пояс, група відправилася знайомитись з ондатрами. По дорозі було стільки грибів, що, помінявши на ходу ціль поїздки, можна було б заробити кожному на нову «Волгу» і без криміналу. Яворівські ковбої, проте, ніколи не відмовляються від поставлених цілей, і не дивлячись ні на що, на прицілі були ондатри. Угіддя виглядали, як фантастична ферма для вирощування водних мутантів. Грандіозна територія, розбита на квадрати піднятими з землі дамбами, на які були заїзди з боку лісу, а з другого боку був глибочезний тупіковий канал. Козаки позалазили в ті шуварі на схилах дамб і почали ставити капкани.
— Вроді є робота, — сказали знатоки і потопали на базу.
На наступний ранок дрібними перебіжками група повернулася на місце майбутнього злочину і відмітила улов — 6 капканів з тридцяти були зі щурами.
— Сьогодні не везе, повезе завтра, — твердо сказали знатоки, перезарядили капкани в місцях, де какає ондатра, а какає вона, на своє нещастя, постійно в тому ж самому місці. Любко з Олегом оббілували тіла нещасних, так і не покакавших ондатр, кинули м’ясо в воду, а шкірки взяли з собою на базу.
— За ніч вони не зіпсуються, — резюмував Любко, який готовий був для ефективності процесу, щоб капкан був краще прив’язаний не до дрина у воді, а до його власної ноги. Їх екстремальні способи охоти нараховували тисячі секретів, одним з яких було — прив’язуватися до дерева, щоб не впасти на ведмедя, коли засинаєш, сидячи на гілці...