Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

— Тіхо, мимра, не мичі, бля, — Ромчик забув в пилу слово «мурена», з якого вийшла мимра, натиснув на його голову, і та зникла під водою, — ну, дауни, нах отсюда, на тот берег, откуда сбєжалісь, шакали, а ету хуйню я витяну і тут аставлю, — і щоб підтвердити свої світлі наміри, він за патли витягнув за голову по пояс над лункою бідну мокру Мимру з поламаною ногою і синіми губами. Мурена не кліпала очима, риби ж не кліпають, і браток моментально ввійшов в роль, тільки по його поведінці було видно, що він грає роль дохлої риби. Ромчик помітив це і влив трохи життя в його тіло, побивши його долонями по морді.

Народ, переглядуючись, почав відступати назад, ситуація була дуже кінематографічна, і ніхто з присутніх не знав сценарія виходу з неї в ролі Стівена Сігала.

— Ти, Гібон, — почувся голос з темноти, де стояла смарката мафія, адресований скоріше за все Ромі, — а гдє гарантії, что ти єго того, — невидимий голос зробив паузу для значимості сказаного, — ну нє того, ну... утопіш ккарочє, — він в кінці аж почав заїкатися від таких перспектив закінчення вечору.

— Уроди, валіте скарєє, я умру, бля, пака ви дабазарітєсь, — почувся голос на цей раз з лунки. Мурени, взагалі, не говорять, але це також не можна було назвати голосом, це був скоріше шип старої пластинки, або звук шептуна старого дідуся, віроломно випущений в автобусі.

— Во-во. Чєловєку ванная на пользу пашла. Сразу мислі умнєют, — Ромчик ще раз взяв Мимру за голову і зробив нею занир під лід.

— Ногі в рукі, мігам! — скомандував ще один голос з темноти, і всі послушною отарою з численними втратами погнали в бік палацу спорту, — а ти, Гібон, в город нє вихаді, дастанєм павсюду!

— Ти свойо гавно сначала с лункі достань, патом гавкать будеш, — Рома в чілєнтановській посмішці розтягнув свою пащеку, віднотував затихання перебігаючих річку копит, взяв за шиворот Мимру і витягнув його на лід.

— Ну, щасліво, підар. За тьолкамі надо бєгать ночью, а нє за мужикамі, — Ромчик зраділо хрюкнув і, підскакуючи, побіг в сторону госпіталя, до якого залишалося метрів триста.

Я, натомість, брутально вимотав свою команду бігунів. Я зі змагань пам’ятав прекрасно, що у випадку, коли суперник відривається від тебе і зникає з очей, охота його доганяти відпадає моментально, ти сходиш з траси і йдеш в ліс на малину. А коли він мотляє своєю задницьою протягом 7 кілометрів у тебе перед носом, тобі обов’язково захочеться, як любому нормальному мужчині, обігнати його і позбавити себе такого приниження — заглядати йому прямо в духовку, після чого на губах появиться біла піна, яка означає, що ти добігався. І так було з моїми суперниками. Вони почали відставати буквально пару секунд тому, і я вже спокійно міг собі дозволити старий тренерський прийом — повернутися і бігти спиною вперед, спостерігаючи за ними.