Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів
- Автор: Кузьменко Андрей
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-8650-1
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів». Краткое содержание книги:
2 лютого 2015 року Кузьма Скрябін трагічно загинув в автомобільній аварії.
У цьому виданні під однією обкладинкою зібрано увесь творчий доробок Кузьми — як прозові його твори («Я, „Побєда“ і Берлін», «Я, Паштет і Армія», «Я, Шонік і Шпіцберген»), так і поетичні — тексти пісень (усі твори виходили окремими книжками у видавництві «Фоліо»). У них Кузьма Скрябін постає, з одного боку, оригінальним прозаїком з іскрометним почуттям гумору, а з іншого — глибоким ліриком, що відчуває найтонші порухи душі.
— Во дворце дубак, можна взять пальтішкі офіцерскіє — у мєня троєчка єсть новєнькіх. Сойдьом за фанатов Браво, — в мене дійсно на випадок форс-мажорного виходу в люди був недоторканий запас — три офіцерських госпітальних пальта, які покроєм були дуже подібні до тих, що носили стиляги в 70-х роках, «підстрілені», коротенькі, до коліна, з високим «крутим» коміром.
— Нравітса! — обидва ока Мордуховича почали кліпати і рухатися синхронізовано, а слина перестала витікати з рота.
Похід в палац спорту на концерт через лід був для нас в новинку. Щоб попасти в нього цивілізованим способом — треба було об’їхати півміста на трамваї, що забрало би хвилин 45, а по факту він стояв прямо напроти госпіталя через Волгу, яка в цьому місці мала ширину 600—700 метрів. Зима була люта, морози стояли більше місяця, і ми не раз бачили придурків, які ганяли по льоді на Москвичі, та так ні разу і не провалилися, на наш превеликий жаль. Стрьомно, звичайно, було топати в темноті по замерзлій річці, знаючи, що купи фанатів відморозити собі сраку на рибалці насверлили ще більшу купу дірок в льоді, через які вони нав’язували контакт з підводним світом, який, в свою чергу, забив на них, на їхні вудки, валянки, наживки, гачки по меншій мірі десь до літа. Самі подумайте — людям зимою холодно навіть одягненим, а рибі — голій, в холодній воді, ще мастити собі голову, шукаючи дірку в льоді, щоби взяти в рот якийсь гачок з черствим хлібом? Наївно. Вся риба Волги спала. А рибаки-маньяки сверлили свої лунки, чим дещо ускладнювали наш вечірній похід.
Шоста година вечора, ми з Ромою закрилися в битовці, в якій колись відбувся драматичний діалог Жанки і качка. Ми приміряли пальтечка, моє було мені якраз, а Рома в своєму виглядав так, ніби тато-фетишист одягнув на себе шкільну форму сина-третьокласника. З п’яти ґудзиків він міг защепити лише передостанній один, тому прийняв вольове рішення — йти на концерт нарозпашку. Ця розпашка виглядала досить еротично, прямо над єдиним, задіяним в процесі гудзиком, нависала хмара волосся з грудей Мордуховича, він одягнув під пальто нову майку з глибочезним трикутним вирізом, яку мама йому підкинула на минулому тижні, і виходило так, що на концерт він збирався йти майже голий, принаймні спереду. Рома оглянув себе задоволено в тріснуте дзеркальце на стіні, з запханим в куточок календариком із зображенням мавпи, дуже подібної на нього самого, і підсумував побачене — «могло бить і хуже», хоча на мою думку — «хуже бить» точно вже не могло. У вікно зашкребли, по почерку ми відразу впізнали Паштєта.
— То, что ви сєйчас дєлаєтє, — хуже прєдатєльства, — почувся за вікном приглушений голос, і для підкреслення важливості сказаного Паштет траурно потягнув шмарки носом.
Ми не дуже хотіли його брати з собою, бо з везінням Паштєта нам завжди поза територією госпіталя різні верстви населення пробували наваляти незалежно від причини конфлікту.
— Ето трусость, мерзость і дєрзость оставіть мєня здєсь, в етой вшивой ямє для прокаженних собак. — Паштет знов шморгнув носом зі звуком, ніби він засмоктав через соломку тарілку бульйона.
— Йди сюда, естетіще хреново, маєм ми і тобі прікід, — переглядуючись з Мордуховичем, відповів я йому через закрите вікно і чомусь також шморгонув своїм шнапаком.
Через двадцять секунд тіло Паштєта, замотане в халат, закотилося, як рулон лінолеуму, до нас в битовку. Побачивши Мордуховича в його пончо, рот Палича розійшовся у його фірмовій посмішці, знаєте, коли очі стають щілинками:
— Какой же ти чемодан, Рома, єй-богу, ти хоть жопу вазеліном смаж, тєбя ползала сєгодня хотєть будєт с такім декольте. — Паштет оглядаючи смакував кожен сантиметр прикиду Мордуховича і нарешті опустив очі на самий низ. Завершальною деталлю цього еклектичного модельного ансамблю були лакові шлюбні мешти, які на Західній Україні в ті часи одягалися всього раз в житті — на власне весілля або на похорон, в залежності від того, коли ти на них заробив.
— Ти што, єщьо женітса сьодня будеш? — радості Сєрого просто не було меж, спортивні штани з лакованими туфлями виглядали просто екстравагантно і бездоганно. — Батя, ну ти сільон в модє. — Паштет почав хихотіти дрібно-дрібно, як миша, хоча я ні разу не чув, як ржуть реальні миші... Ну якось так, напевно.
— Ти попізді мнє єщьо, сам в ніх пойдьош. — Ромина губа зловіщо відкопилилася, і Паштет побачив два ряди величезних, як лопати, ідеально білих наточених зубів, якими Мордухович міг спокійно перекусити його на дві нікому не потрібні половинки.
— О’кей, шутка. Стільний прікід получілся, чєго ти? Пошлі, штоль? — Паштет натягнув на себе пальто мінімального розміру і втонув у ньому, ніби одягнув плащ баскетболіста. Тонесенькі ножки ледве-ледве виглядували з-під низу, що робило для нього можливим культпохід на другий бік ріки навіть в червоних стрінгах. Бригада нарешті була укомплектована і виглядала набагато яскравіше, ніж когорта артистів, на творчу зустріч з якою ця бригада і збиралася. Коли я переліз через паркан і оглянув зі сторони двох членів нашої культурологічної експедиції, подумки подякував Боженьку за то, що він не надихнув нас на поїздку в трамваї. Наше тріо було настільке різнопланове в іміджовому плані, що, подивившись на нас, одночасно хотілося плакати і ригати. Якби Віктор Цой знав тоді, чого нам коштував похід на його концерт, він би приїхав і заграв прямо в душовій у неврології.
Тільки ми зробили перші несміливі кроки по льоді — почувся зрадницький тріск, що всі втрьох аж присіли від несподіванки.
— Ого, прішлі, бля, — Рома вдивлявся в темноту під ногами в надії побачити тріщини. Але виявилося, що це підперджував Паштет. Він посковзнувся, і від втрати рівноваги його сфінктер неконтрольовано спустив в повітря коротку кулеметну чергу, після чого над рікою понесло вчорашньою фасолькою.
— Фу, Доктор, ти, бля, што лі пукнул? Мне і так страшно, а ти усугубляєш, — я поморщився від запаху спертого в лабіринтах Паштєта повітря, яке розрізало морозну свіжу атмосферу, зненацька вирвавшись на свободу, ніби розкидаючи навколо зігнилу картоплю.
— Прірода. Нічо не подєлаєш, єслі гази не вийдут — я вспорхну діріжаблєм, — вже офіційно і відкрито заявив вчений друг, і ми слід в слід потопали до протилежного берега, де нас чекала зустріч з прекрасним.
По дорозі нам траплялися просвердлені фанатами примерзлих до льоду жоп луночки, через які Паштет пробував дослідити товщину льоду, пхаючи в них ногу. Стояла тиша і темнота. Калінін взагалі освітлювався слабо, тобто майже зовсім. Всі люди якось звикли ходити в темноті, але нам після госпіталя, який сяяв, як центр Мюнхена перед Різдвом, ніби очі виколупали. Приблизно 7 хвилин сліпого ходу, і першим на берег ступив Мордухович.
— Піздєц, Земля! — урочисто констатував він, ніби ми перейшли пішки Берингову протоку.
— Ура, а может, не пойдьом туда, што-то ми как-то стрьомно виглядім все, — несподівано повернув руль в сторону Паштет.
— Што я даром твоїмі пьордамі всю дорогу дишал? — Мордухович встромив в сніг велику палку, щоб мати в темноті орієнтир — як вертатися назад.
— Всьо, Палич, не бзді, ідьом за білєтамі, — перекреслив я шляхи сикливого другана до відступу, а сам в умі прикинув, як ми будем виглядати в черзі за квитками в своїх оригінальних, м’яко кажучи, концертних костюмах.
— Пацани, ми виглядім так, будто ми виступать прішлі, а не смотрєть, — останню спробу відчайдушно врятуватися Паштет ковтнув зі сльозами.
Ми кинули на пальцях — програв Рома, всі скинулись по троячці, і він, подібний на вагітного слона, покачуючи бивнями, пошаркав шлюбними туфлями по снігу у бік каси. Я волів не бачити цього епізоду взагалі, хотілося стати посеред площі перед палацом і крикнути всім, які роздивлялися Рому, ніби в кунсткамері:
«Люди! Я нормальний! Я не знаю ні того здорового дебіла, ні того меншого недоношеного щура! Я прекрасно розумію, чому ви реагуєте на них так, ніби в зоопарк привезли бізона, який какає трюфелями. І я співчуваю нам з вами, що на концерті прийдеться бути разом з ними під одним дахом, який може загорітися від сорому, що допустив під собою це чудо».
Рома відчував на собі колючі погляди десятків людей і нервово почісував щетинисту траву, яка стирчала в нього з вирізу на грудях. Він не терпів особливої уваги до себе, і коли вона все ж проявлялася — всіляко прагнув її уникати. Так і тепер він шукав в голові спосіб, як закритися від цих всіх неприємних очей, які шпильками кололи його зі всіх боків і заставляли чесатися щоразу більше, інтенсивніше і то в самих неочікуваних місцях. Рома підняв комір пальта, і всі навколишні спостерігачі виявили для себе ще один шокуючий елемент його гардеробу. На зворотній стороні коміра дерев’яною масляною фарбою хтось набазграв слово «НЕВРОЛОГИЯ» — був тоді такий тренд в моді — підписувати халати і пальта, щоб не переплутали, не дай Бог. Ми з Паштетом тут же підняли свої і з жахом виявили ще два шокуючі надписи «УРОЛОГИЯ» і «ТЕРАПИЯ».