Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

— Андрєй, Андрєй, давай с табой палучім піздюлєєєєєй, — мелодийно-співочо привітала мене начальниця шлагбаума.

— Тьоть Дусь, ми к вам с падарком, — оптимістично-артистично відізвалися ми з Ромчиком, потрясаючи шмурдою в кишенях його безрозмірних галіфе, в яких можна було перевозити китайців через чопську митницю.

— Рєбяткі, я пассать атбєгу, а ви тут постєрєгітє пєрімєтр, — на сленгу військової стратегії Дульсінея запропонувала нам скоротати час на її посту. Багаторічна практика показувала, що пісяти тьотя Дуся може хвилину, або пару годин, в залежності від оточуючих її обставин. Ми вирішили ці обставини доповнити обтяжливими нюансами:

— Тьоть Дусь, у Роми дєньчік сьодня, может, ви с намі по 50 вінца за здоров’їце-то, а уж потом ми вас подмєнім.

— Ой, Андрєйка, ссать — не срать, можно подождать, — оптимістично згодилася вона. Мордуховича перекривило від перспективи дегустації з Дусьою і мною неопізнаної рідини.

— ОООпушкі, чуствую вкуснятіну, — тьотя Дуся закотила очі в своїй запотілій масці і хлопнула в долоні.

— Викладуй, — шепнув я Ромчику, і він запустив свої клешні в бездонні шахти своїх кишень.

— Бууууль-буууууль, — сказали два графини, приземляючись на стійці перед півкруглим віконцем, через яке Дульсінея весь свій непотрібний вік спостерігала за навколишнім світом.

— Рєбяяяяткі, бляць, захадітє, навєрноє, внутря, — вона моргнула лівим оком так страшно, що кусок муті відірвався від нього і впав на підлогу, як медуза на камінь.

Ми протиснулися в фанерні двері, за які мали право проникати крім Дусі хіба що шеф Юрій Ізраільович, прапорщик Панін і Ісус Христос. Останній рідко тут з’являвся, і численні докази багаторічної відсутності божої уваги майоріли навколо. Запах в каптьорі був такий, ніби тут рік тому здох кінь Пржевальського. Дуся була на підйомі, трохи йорзала дупою на стільчику і торохтіла:

— Давайте, галубчікі, за день рождєньіца-то по-бистрячку, тяпнєм мальох, — і заглянула своїм оком, як перископом, в одну з посудин.

— УУУУх, запашок-то апєтітнєнькій, — порівняно із запахом усопшого коня, Боріна винотека дійсно вигравала дещо в плані букету ароматів, але, доповнюючи його своїми занадто південними кокосово-айвовими нотками для цих географічних широт, добивалася настільки несподіваного ефекту, що прогнози на найближчу годину обіцяли бути непрогнозовані. Першою ми, перехрестившись, відкупорили бутлю «Айва.Яблоко.Орех». Ромчик щедро налив дозу тьоті Дусі, а нам практично накапав в два гранчаки грам по тридцять.

— Ти чьо, мілок, а нук, нук, нармальна плєсні сябє і дружку-то, — Дульсінея взяла його руку в свою і поправила ситуацію — тепер в нас трьох гранчаки були до країв заповнені брудно-коричневою масою.

— Нус, за нас, — тьотя Дуся забула про Ромин день народження і, пришвидшуючи процес тостування, засмоктала в два ковтки стакан цього тракторного масла, відригнула на нас і з переможним видом об’явила:

— Божественно, маладиє люді, я даже би сказала, екзистенціально, у мєня перед глазамі сразу Грузія, хотя я там не била, но уже віжу — Казбек в диму, козли скачут по камням, і я с сєдовласим джигітом в вінограднікє...

Мордуховича знудило, він так яскраво і реально собі це все уявив, що закрив рот рукою і пробував не допустити до закінчення цієї історії з елементами садо-мазо:

— Тьоть Дусь, мєжду пєрвой і второй...

— Не поссать би нам талпой, — закінчила за нього начальниця вхідного люка на острів щастя, явно маючи охоту все-таки відбігти в туалет, який був за тридцять метрів від її псячої буди. Вона хапонула рукою розпочату фляшку і кинула нам на ходу:

— Не распробовала, знаєте лі... Не разбєгайтєся, хлопци, ща вернуся, мігом, — і почалапала в своїх валянках з калошами кудись в темноту, на запах силосної ями, розмахуючи новим трофеєм, як Чапаєв шаблею.

— Ромчик, сеанс связі давай, по-моєму, с етім напітком она мінімум на мінут десять засядєт, — нагадав я другану про головну ціль нашого перебування в цій усипальниці, і за півтори хвилини чітких злагоджених маніпуляцій я вже набирав ленінградський телефон чергового в училищі Джека зовсім безплатно і абсолютно безлімітно. З іншого боку — здавалося би, ціна питання — 15 копійок, невже не легше було потратити цю сміхотворну суму грошей, ніж організовувати цілу низку ідіотських і шкідливих, для печінки і психіки в першу чергу, тактично-стратегічних рухів. Відповім чесно — можна! Але для чого тобі армія подарувала 24 години вільного часу на добу, щоб економити? Навряд чи... От і я так думаю, тому, щоб час до дємбєля минав скоріше, його треба було максимально використовувати на різноманітну фігню, подібну до тієї, якою ми зараз і займаємся.

— Даии, — явно московський акцент з переходом з букви а на и в короткій привітально-посилальній фразі долинув з того боку дроту.

— Можно позвать Евгенія Кудрю, — запитав я, перечікуючи довге шурхотіння, матюкання і кашляння, яким супроводжувався кожен мій дзвінок до нього, так ніби Джека пробували знайти не в казармі, а в тумбочці цього днівального.