Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

Ромчик взяв квитки і відходив було від каси, як до нього підскочив маленький, як болонка, в спортивних штанцях тіпок, щось пропищав знизу вверх і через секунду відлетів так, ніби його збив грузовик. Рома, не зупиняючись, ребром долоні тріснув його по шиї і по всій видимості зламав або шию, або голову, бо тіпок зник з нашої історії понині. На щастя, в палаці відкрили двері і народ повалив сотнями усередину. Група молодих неврівноважених людей з обмеженим лексиконом була відрізана від Роми потоком налаштованих на рок фанів, і ми, скориставшись цим подарунком долі, заплили в зал разом зі всіма, перебираючи в голові різні варіанти закінчення того, що так прогнозовано відбулося на вході. Скіни завжди приходили організованими купками на концерти, вираховували так званих «неформалів» і приводили їх до чуття давніми дієвими методами — десять на одного. Ще пару секунд тому ми вловлювали їх стріляючі по залу погляди в пошуках Головного Неформала Вечора, але вир людський роззосередив їх і розкидав по території залу, як кінь розкидує свої гімна під час кругового бігу на арені цирку. Які ці коні все-таки унікальні істоти — одночасно виконувати супертрюки і холоднокровно срати! Мені б так. Я колись чуть не загинув під час концерту, коли піддомкратило, — пішов шукати в темноті дабл і провалився в люк за сценою. А так би і співав, і срав тут же. Коням же можна, чому нам нє? Вибачте за художній відступ, їдем далі. На сцену вибігли хлопці в однакових піджаках, група СЕКРЕТ, народ почав танцювати, скакати, і увага до нашого тріо з боку соціума відчутно послабшала. Ритмічна хвиля людей ховала від нас ядовитих баракуд з лисими бошками, які шниряли по залу в пошуках загубленої ними жертви. Але музика робить своє, за пару хвилин ми під її магічним впливом скакали і підспівували зі всім народом, нарешті не відчуваючи себе дискомфортно. В темноті — хоч голим скачи, не то що в наших підписаних піджаках. Секрет помінявся на Браво, Агузарова тільки що прилетіла з сузір’я Кассіопея з відром на голові, позакидувала в народ якісь брєдові ідеї, і мені прийшла думка, що ми в своїх прикидах пасували би до неї набагато більше, ніж її єврейчики в акуратних попсових костюмчиках. Потім була Аліса — Костя Кінчев пробував нагнати на аудиторію артистично-показовий страх, демонічно зиркаючи по залу в пошуках — кого би на вечір замолодити, але після тридцяти хвилин змучився, здувся і уступив місце Метру. Вийшов Цой босий, з гітарою і об’явив всім, що його група не приїде, бо застряла в якомусь кішлаку із-за снігових заметів, а він на своїх «Жигулях» прорвався, мол, і тепер готовий порвати нас всіх. Безперечно, щось було в цьому косоглазому чувачку, який взяв весь зал за яйка і тряс його сорок хвилин як хотів. Народ вив, плакав, гордо ричав — Ми ждьом перемен! А коли прозвучала фраза — Пожелай мне удачі в бою! — я зразу врубався, що це про нас. Тіпочки вирахували Рому, який був на голову вище всіх навколо, осатаніло розмахував своїми кеглями в ритм і, підспівуючи, щедро бризкав на людей слиною. Більше того — по наших пальтах вони зрозуміли, що ми з тієї ж самої «неформальної» тусовки, що і Рома, і вигрібати ми будем какашки з Ромчикових лакованих лодочок всі разом. Всі випадки, коли я слухався свою інтуїцію, вона рятувала мене. Я всі їх пам’ятаю навіть. І зараз вона мені кричала на вухо: «Валіть звідси! Вже!» Я не став перепитувати цю шановну даму, що вона мала на увазі, і під черговий приспів «Пожелай мнєєє удачі» рвонув Мордуховича за рукав, Паштєта за другий і потягнув у бік виходу, над яким світилися зелені вогники. Вся спортивна секція в цю ж секунду рушила за нами. До виходу ми добралися перші, дякуючи Ромі, який виконував роль комбайна, який молотив живих людей замість соломи. «Сектанти» були метрів десять за нами, комбайна свого в них не було, і вони тому явно приторможували. Одному довгому якось вдалося скоротити дистанцію, і він майже догнав нас на своїх тоненьких циркулях. Це була його фатальна помилка, бо він не врахував співвідношення своїх і Роминих параметрів, засліплений бажанням помсти. Рома забіг за кут, показуючи рукою, щоб ми продовжували свій тріумфальний біг в сторону ріки. Довгий Дишель вискочив секунду після і рвонув за нами з пробуксовкою, дякуючи якій на долю секунди він застряг на одній точці, в якій тут же хмарою смерті за його спиною виріс Рома Мордухович і зі всієї сили занурив копняком свою лаковану лодочку йому просто в саме шоколадне око. Дишель якось не по-людськи квакнув, здійснив сальто через голову і приземлився, щоб дістати феноменальну подачу, гідну Дієго Марадони, лівою лодочкою туди ж, в то саме сопло. Траєкторія польоту була не така граціозна, як попередня, і закінчилася попаданням його конячої голови просто в ліхтар, після чого він замерехтів, а власник кінського прикусу склався вдвоє на снігу. Рома, замість додати прискорення своєму тілу кентавра і доганяти нас, зробив контрольну зупинку біля Дишла, ретельно оглянув свої, вже не такі святкові лодочки, виявив на них мікротріщини від прямого попадання в дупло зі злими бджолами, посік своє лице збентеженими зморшками і сказав: