Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів
- Автор: Кузьменко Андрей
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-8650-1
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів». Краткое содержание книги:
2 лютого 2015 року Кузьма Скрябін трагічно загинув в автомобільній аварії.
У цьому виданні під однією обкладинкою зібрано увесь творчий доробок Кузьми — як прозові його твори («Я, „Побєда“ і Берлін», «Я, Паштет і Армія», «Я, Шонік і Шпіцберген»), так і поетичні — тексти пісень (усі твори виходили окремими книжками у видавництві «Фоліо»). У них Кузьма Скрябін постає, з одного боку, оригінальним прозаїком з іскрометним почуттям гумору, а з іншого — глибоким ліриком, що відчуває найтонші порухи душі.
На жаль, група диверсантів не мала часу на досуг, переходи з бази на болото були довготривалі, обережні і мовчазні, тому ця історія не буде розбавлена анекдотичними випадками з побуту браконьєрів. Наступний ранок — черговий перехід на місце вилову пухнастих земноводних. Козаки лізуть по очерету висотою два з половиною метри. Йде планова перевірка капканів, які прив’язані до стеблів камишу, і тут — з боку лісу чути звук мотоциклів. Як бійці спецназу, передаючи зі страху нічого не означаючі знаки, наші чуваки скакають в глиб очерету і завмирають. Мотоцикли наблизилися, зупинилися, три озброєні мужики злізли зі свого пердячого коня і підійшли до комишів. Понишпоривши дулами гвинтівок у стіні очерету, вони піднялися на дамбу, і один з них сказав:
— Я же говорю, слишал, как тут какая-то блядь нєруская что-то говоріла.
Наші в болоті знов помінялися дивними знаками, які мали означати: або ми їх, або вони нас. Будем топити!! На щастя для одних і других, єгері завели пердливого коня і з матюками від’їхали в глиб угідь. Тато мій вродив фразу, яка, очевидно, і врятувала життя всім членам стрьомної експедиції:
— Уйобуєм, хлопці!
Всі троє, не зговорюючись, по пояс в болоті поплили нутріями по комишах в бік лісу, навприсядки піднялися на берег і тільки-но заскочили в гущак кущів, як мотоцикли зненацька повернулися і затормозили метрів десять від них. На другому моцику, видать, сидів їх шеф, якому попередній оратор пробував втулити ще раз почуту нами історію:
— Да я говорю вам серйозно, нах, блядь нєруская тут хаділа і разговарівала.
— Да што ти мнє тюльку травіш, — грубо відрізав шеф, зробив крок вперед, розщепив шпаківню і сочно попісяв майже на голову Демковича, який в маскхалаті лежав на землі і імітував полянку.
«Ще би чуть — в рот би налив, скотина паршива», — подумав про себе дядя Олег і продовжував косити під травичку. Ситуація настільки драматична була своєю безглуздістю, що галицькі браконьєри готові були терпіти приниження, лиш би не понести втрати особового складу.
Сикливий шеф зло зібрав криками і матерними словами свою ой-бригаду, і вони від’їхали в невідомому керунку. А батя мій сказав ще одну сакраментальну фразу, котра черговий раз врятувала їх від загибелі:
— Уйобуєм додому.
Всі капкани були зібрані, місце запалене, український діалект міг видати їх в будь-якій розмові з місцевими шестьорками, і тому тато, як самий спортивний представник браконьєрської ватаги, побіг під виглядом туриста, налєгкє, в сусіднє село на автобус, щоб добратися до мене. Попередньо він домовився про стрілку на наступний день, де ми маєм підібрати решту заложників нестандартної ситуації.
Я в той час сидів у Боріному кабінеті і допитував якогось глухонімого таджика, записуючи анамнез не з його слів, а скоріше зі своєї інтуїції. Раптом двері відкрилися, і на порозі разом із гострим запахом болота забіг мій татко і випалив з ходу:
— Андрійку, треба срочно посушити шкірки.
Таджик, виявилося, не був настільки тупим, щоб не зрозуміти фразу — посушити шкірки, — і вирішив, що краще — хай хлопці сушать без його власної присутності. Він позадкував крабом і зник з кабінета, а тато почав викладати свій скарб у вигляді семи мокрих скальпів на Борін стіл. На кухні сушити було стрьомно. Ми і так постійно і щедро надавали всій навколишній братії всі можливі причини всесторонньо посмакувати наші історії. Треба було провернути справу втіхаря, і я згадав зненацька за дорогущий енцефалограф, на якому я раз в місяць обслідував хворих на наявність вавок в голові:
— Нема проблем, в мене тут є правильна апаратура, — переможно подивившись на батька, я дістав з глибини кишені зв’язку ключів від всіх дверей неврології.
Величиною з два піаніна, з масою лампочок і тумблерів, енцефалограф грівся так маштабно, що я часто включав його просто для обігріву кімнати, хоч година роботи коштувала госпіталю 500 рублів (аналог 1000 теперішніх доларів). Ми з татом занесли розчепірені на патичках шкірки нещасних усопших в капканах і розложили їх по всій поверхні цього апарату, який не мав аналогів в армії, а я зробив його ще унікальнішим, бо навряд чи хто ще колись так його використовував.
Шкірки сохли, ми з татом трошки пили, я слухав цю захоплюючу дух історію, і на наступний ранок ми поїхали в домовлене місце за братами-браконьєрами. Тато свиснув, і з лісу вийшли два замордовані бомжі, брудні і зарослі, тягнучи по землі свою смертоносну атрибутику. Бригада була врятована, і головне, ніхто, крім морального і естетичного вигляду, не постраждав.
Боря чекав нас на диванчику, з коньячком. Доклад був короткий:
— Боріс Борісич, охота удалась, шапка вам будєт! Спасібо!
— Віктор Кузьміч, я знал, што вам понравітся, могу договорітся єщьо! — з кіношною посмішкою Роберта Де Ніро ББ видав максимум гостинності.
— Пока не надо, — кисло сказав Любко, і джентельмени удачі з опущеними головами поїхали шити Борі шапку, на яку ледве-ледве вистачило сім мініатюрних ондатрячих трупіків. Боря з гордістю носив її навіть тоді, коли був одягнений в військову форму, до сьогодні не знаючи — якою ціною вона їм дісталася.
XIV. Lady Pank, Ленінград і геї
ереживши декілька історій, подібних на льодове побоїще, без особливо травматичних наслідків, не враховуючи появи якоїсь там пари сивих волосків на лобку, мене знову поривала її величність Афера на чергові спроби полоскотати їй п’ятку. В мене завжди складалося в житті так, що проблеми і скандали не треба було шукати. Вони знали, де я живу і як мене знайти, якщо раптом мене в цей момент не було вдома... І знайти Кузьміча, перебуваючого на казенних харчах в госпіталі, тим більше не складало для них особливих труднощів. На цей раз проблеми намалювалися у вигляді листа від друга. Женька, мій однокласник, для своїх — просто Джек, мій давній дивний товариш був його автором, не усвідомлюючи, на які випробування цей кусок паперу мене відправить. Чому дивний? Бо його персона була уособленням відразу декількох талантів. Джек малював, на відміну від мишей Паштєта, асболютно все і малював феноменально. Взявши в руки гітару — через місяць він вже відтворював кращі рокові соляки. Через два тижні від першої спроби гри на ударних він став офіційним барабанщиком нашої банди, яка грала на шкільних і міських танцульках. Він першим у школі завів моду на зачіску типу «Лопасть», коли виски мали бути коротко побриті, а волосся тирчати, як в ірокезі, і до переду збиратися в такий клиновидний чуб. Причому він запровадив цю моду, будучи найспокійнішим учнем в класі, але, не дивлячись на це, був у стані підбурювати навіть найактивніших членів нашого молодого оточення на різноманітні афери, за які жодного разу відповідальності не ніс, на відміну від тяжкої участі своїх низькоінтелектуальних колег. І це відбувалося не тому, що він такий особливо хитрозроблений артист-западліст, а більше з причини унікальності його табла, тобто фейса. Орлиний ніс, вказуючий на явно неукраїнське походження, загострена нижня щелепа, яка шуфлядкою виступала вперед і формувала особливий прикус, внаслідок якого під час ржачки нижня губа повністю накривала верхню і Джек мусив закривати це неподобство рукою. Зверху цей анатомічний ансамбль обрамляла лопасть з густого, як в коня під пахами, волосся, яке розігнути можна було тільки плоскогубцями, тому ніхто цього робити і не пробував. Дивлячись на цю аномальну для нашого регіона інтелектуальну заточку, ще й з сумним філософським поглядом, як у дельфіна-камікадзе, вам ніколи в світі не прийшло би в голову підозрювати його у чомусь, менш гідному, ніж Нобелівська премія. Що вже говорити про якісь нещасні 4 кілометри протягнутих дротів між будинками, які мали служити за секретну телефонну лінію для Джека, Едіка і Лося, які, власне, особисто ці дроти напередодні викрали на будівництві, залишивши його без світла, зв’язку і сторожа, якого дякуючи цьому інциденту вигнали або розстріляли. Зато тепер кожен раз, коли хтось комусь дзвонив по цій лінії — когось з них обов’язково било током, Джек пояснював це індукцією. Геніальний винахід для чоловіка з рогами, якого би таким чином сповіщало про телефонний контакт його дружини з коханцем. Раз від цієї індукції Едік насцяв собі в штани, але ми сфокусуємось на психологічному портреті Євгена.