![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
— Розв’яжіть його, і зоставте йому меча. А ти, Рогдане, таки паскуда. Хіба я велів знущатись над ним? Ти не вартий цього чоловіка! Забирайтеся усі з шатра під три чорти! Ходімо, синку.
Рогволод глянув на батька раптово зчужілими очима і мовчки пішов до виходу. За ним потяглися кривичі. Князь вийшов останнім, зітхнувши тяжко.
— Що поробиш, — мовив сам собі у відповідь на невеселі думки, — нема в мене іншого вибору. Хай викручуються як знають. Зрештою — то лише смерди.
З тим і сів на коня, а незабаром маленький загін уже мчав геть від місця, де мала відбутись битва.
* * *
В темній хатині, на столі, горить свіча теплим вогником.
Сяйвик сидить на різьбленій лаві, а навпроти, довкола столу — весь рід його.
Мама Калина… Батько Межибор… Бабуся Слава з глечиком чар-зілля… Дід Гатило, колишній гридень княжий… Ще якісь люди, що й згадати не може Сяйвик їх.
Ось жона світловолоса тримає в руках уламки дощечок, списаних резами…
«Ми онуки Дажбожі, — шепоче вона, — і не сміємо нехтувать славу свою й заповіти дідів.»
А поруч з нею — чубатий Перунич спирається на меч, і грізне лице чорноокого воїна позначене тінню загибелі.
«Воїн не схиляється під вороже знамено, — чує Сяйвик голос, що давно замовк у Яві, — раб і у Вираї зостанеться рабом… Це — єдина мудрість у світі, правнуче мій…»
А ближче до покуті, якось віддалік від інших, сидить старий чоловік, зодітий у біле. Він теж при зброї, і тяжкий варязький клинок в його руці час від часу спалахує вогняною смугою.
«Сину душі моєї!» — говорить старий, і Сяйвик згадує раптом і його, і те, як звався меч, і те, що він сам має нині інше ім’я.
«Віщий Далеборе, — озивається врешті, — ви прийшли за мною?»
«Се лише сон, — озивається старий волхв, — сон у Наві… Ти мусиш прокинутись…Цієї весни не з’явилося листя на Прадубі. Помер Великий Дуб…Але битву ще не скінчено…»
«Сон…, — шепоче Вогнедар, — смертний сон…»
І розсуваються стіни, і бачить він, як пробирається лісом маленький загін…
«Заблукали ми, княже, — чути хрипкий голос з північною вимовою, — наче блудень водить, їй-пра! Я ж виріс у лісі, а тут не можу знайти дороги. Треба чекати світанку…»
«Гаразд, Когуте, — Всеславів голос, — спішуємось…»
Ось і тоненька постать Рогволодова. Княжич, поки воїни намагаються розікласти вогнище, підходить до Рогдана і говорить стиха:
«Поговорити треба, боярине. Відійдімо набік…»
Вони зникають між дерев, а за Рогволодом, мов прив’язаний, іде Білогрив, торкаючись мордою плеча хлопця.
Ось галявина, освітлена місяцем. Рогдан питає похмуро:
«Чого вам, княжичу?»
«Виймай меча, Рогдане! — говорить юнак, — і бийся зі мною!»
«Та ви збожеволіли!» — вигукує кривич.
Та блиск меча трохи не біля горла змушує його відскочити і одрухово вихопити зброю.
«До світанку, — все так же рівно мовить Рогволод, — ти не доживеш!»
Рогдан все ще вважає, що це якийсь жарт. Але юнак йде на нього пробоєм, і кривич починає відбиватись уже на повну силу. Та Всеславич б’ється з несподіваною міццю і вправністю, так, що Рогдан вже починає непокоїтись за своє життя.
«Княжичу, — озивається він крізь брязкіт зброї, — зупиніться! Що скаже ваш батько, коли я вас уб’ю?»
«Цієї ночі, — озивається спокійний голос, так не схожий на голос колишнього отрока, — помреш ти, Рогдане, аби сповнилося віщування…»
«Хлопця зачаровано!» — бурмоче Рогдан, і жах поволі обіймає його душу, а рука слабшає і робить помилку за помилкою. І ось уже Рогволод стоїть над ним, поверженим, з окривавленим мечем, а місяць затуляють хмари, і віддалік чути відгомін громовиці.
«Довіряю тобі, — шепоче княжич, — життя своє, кров свою, душу свою… Чуєш, брате? Перун прогримів у небі! Твоя доля — моя доля, а твої Боги — мої Боги…»
Юнак обтирає меча об одежу забитого і підманює Білогрива. Кінь, котрий до того не давав на себе сісти і біг впорожні, довірливо схиляє шию.
«До Києва, Білогриве, — озивається юнак, — там Вогнедар, розумієш?»
Рогволод сідає у сідло і рушає у зворотній шлях. На сусідній галявині чути Всеславів голос:
«Когуте, не бачив княжича?»
«Він десь там, з Рогданом,»— відповідає воїн.
«А, ну нехай…»
Мчить під хмарним небом самотній вершник… І розпливається видиво, а в заплющені повіки Вогнедарові вдаряє яскраве світло дня.
Жіночі ласкаві руки кладуть щось холодне йому на чоло.
— Мамо, — мовить Перунич, ще не вповні отямившись од видива, в якому його звали Сяйвір Борич.
— Лежи, лежи, синку…