Блискавиця Перунова [uk]

— Уб’єте мене? — вимовив спокійно, а сам подумав про Полісуна, котрий тинявся десь за шатром, та наче прочитав його думки Рогдан.

— Вовка твого, — сказав кривич, — я підбив стрілою. І тебе б давно прикінчив, аби не князева воля. Вибирай, душа поганська, або їдеш з нами не підіймаючи шуму, або помреш від мого меча.

— Отже, помру, — озвався Перунич, — ти вдариш зв’язаного, Рогдане? Дивись, не схиб, бо у такім двобої можна й полягти…

— Жаль не дібрався я до навчителя твого, — мовив Рогдан ненависно, — але ти відповіси мені за нього, насіння Перунове… Поставте його на коліна, хай загине як раб!

Рвонувся молодий воїн, але його таки зламали, наче дубок. Рогдан зірвав з нього пояс з мечем. Всеслав одвернувся і мовив:

— Швидше, Рогдане, не грайся…

Раптом почувся галас якийсь біля пологу, і до шатра увірвався Рогволод.

— Хто пустив сюди княжича? — мовив Всеслав гнівно.

— Я прорвався силою! — вигукнув молодик, — батьку, що ви робите! Він — мій побратим! За що?

— Відьмак цей княжича зурочив! — зло сказав Рогдан і заніс меча над бранцем.

— Пес! — вимовив Вогнедар, — чи такі, як ти, розуміються на побратимстві? Вбивай мене на очах у брата, та до світанку ти не доживеш!

Всеслав відштовхнув озвірілого кривича, який уже опускав клинок, і вдарив Перунича у скроню руків’ям ножа-запоясника. Вогнедар повалився набік. Брячиславич ухопив за рукав Рогволода, котрий кинувся, був, до друга і сказав становчо:

— Сину, зараз ми їдемо додому. До Полоцька. Так треба. Чоловіка цього покинемо тут. Тільки поводься гарно, синку. Тоді твій приятель зостанеться в живих, хоча я не хотів залишати свідків…

— Власної підлости! — сказав Рогволод, не зводячи очей з непритомного побратима.

— Щеня! — мовив Всеслав беззлобно, — молодий єси і нерозумний. Він теж… молодий. Хотів я взяти його з собою, аби тобі душу не ранити, та нерозумною була сама думка ця. Цей арійський меч не буде служити ні тобі, ні мені — таким його відкував старий жрець Індри, і таким його вкинуть у горнило, бо немає нині руки, що могла б підняти цю зброю.

— Він був вам щитом! — видихнув княжич, — що ви накоїли, батьку?!

— Далебор, — мовив Всеслав спокійно, утримуючи сина біля себе, — колись оповів мені, не знаю з якою метою, про отакі ось… щити. Дійсно, Перуничі покладали у битві життя за володаря, та варто було повелителю порушити закони Прави, і щит обертався мечем. Таким чином жерці змушували коритися воїнів. Або учитель не встиг дати Вогнедару твоєму точних вказівок, або розгубився Перунич, бо юним є і самотнім, але, якби пішов він до кінця за законами отими, то я лежав би зараз мертвим у цьому шатрі. Дякуй, сину, Господу Ісусу та пращуру нашому, Володимиру-князю, що відійшли у минуле і такі звичаї, і такі люди.

Глянув з жалем на бліде лице Вогнедарове, по якому спливав кривавий струмочок і сказав до людей своїх: