![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
«Про перемоги Індри співати я маю, — згадував поволі юнак прадавні слова, що, повторені сотнями вуст, дійшли до нього з безодні віків, — то воїн великий…Він Змія здолав, і з брану він визволив ріки…Ударом ваджри вогняної… Змієве ж тіло лежить, наче прорвана гребля, водами вкрите, і вічно шумують там води…Змія подоланого давлять вони і стискають…Сон, вічний сон покрива тепер ворога Індри. Та запитав Громовержець зі смутком: «Людино! Чи наберешся ти сил, аби Змія здолати в собі?»
Зранку, ще тільки на світ благословлялося, почувся кінський тупіт. То примчав Рогволод, котрий не знайшов приятеля у Сулиці, але дідо вказав княжичу дорогу. Вогнедар, заглиблений у себе, не одразу прийшов до тями, і княжич теж принишк, обережно припнув коней — свого Гнідка та Вогнедарового Білогрива, біля хижки й присів поруч з другом.
— Сонце сходить, — раптом озвався Перунич, — ти знаєш, як треба його зустрічати?
— Знаю, — похвалився Рогволод, — я навіть славень завчив від того старого з пущі…
— Слова приходять потім, — мовив Вогнедар, поволі зводячись на затерплі ноги, — спершу навчись дивитись…
Рогволод слухняно обернувся на схід, що пломенів багряною смугою.
— А що я маю побачити? — спитав.
— Себе, — серйозно сказав Вогнедар, — і Всесвіт… А потім Всесвіт в собі…
— Я тебе не розумію, — озвався Всеславич розгублено, — говориш загадками якимись…
— Не намагайся щось розгледіти, — мовив м’яко Перунич, — просто дивись…
А передвічне полум’я вже плавилось у водах Дніпрових, і перед ним котилося світло, наче кіннота до битви. Рогволод застиг на місці, вражений цією міццю і почув Вогнедарів голос, що вимовляв знайомий славень:
— Дажбоже, на струзі пломеннім пливеш ти по синьому небу… Твій подих — життя і притулок для цілого світу… Ти — Світло моє!
Рогволоду перехопило подих від захвату. Се вперше він зрозумів, чого навчав його Перунич. На єдину коротку й довгу мить він розчинився у цьому світлі і став ним… А потім світ знову стисся до звичних розмірів, і Сонце стало просто собі весняним сонечком.
— Я не забуду цього довіку, — мовив княжич, коли вони верхи повертались до міста, — що це було, Вогнедаре? Чари?
— Це диво щоденне, — сказав Вогнедар, — аби я не зміг би бачити таке щоранку, у мене розірвалося б серце…
— А можна прийти завтра?
— Та звісно ж, — всміхнувся Перунич, — я, певне, нині й житиму біля того дуба.
Так він і зробив, і почав до дуба навідуватися люд з Подолу та довколишніх весей уже не криючись. Аж до Батури-тисяцького прибіг якось один з його підлеглих.
— Чи бачили, — спитав, — як знайомець ваш старим Богам треби править на виду у всього міста?
— То й що? — буркнув дереводіл, — на те він і жрець, аби правити треби.
— А князь що скаже? Там же і син його…
— Всеслав, кажуть, сам у волхва учився, — сказав Батура, — чого б і сину не пройти ту ж науку?
— А митрополит що скаже? — непокоївся градник, — а мніхи печерські?
— Підуть жалітися на Гору, а князь, як завжди, посміється — і тільки. І дай мені, чоловіче, спокій з тими требами.
— Ви ж, Батуро, наче людина хрещена! — не міг отямитися градник, — а видиме поганство покриваєте! Дочекаємося, що й людська кров проллється біля того дуба…
Батура мовив гірко:
— Мій старший син пожертвував Богу своєму і мною, і матір’ю і онуками ненародженими… Пішов Первень до мніхів вже назавше, переступивши через материні сльози. Ми для нього ніщо — худоба непросвічена й гріховна. Намагався той язичник, Вогнедар, повернути нам сина та не зміг. А щодо людської крові — поменше слухай казочок монаших. Не знаю, як у інших краях, а у нас цього не водилося зроду, принаймні ні дід мій, ні прадід, про таке не розказували. Перунич дійсно прикінчить ворога зі спокоєм, і ні рука йому не здригнеться, ні совість, але на беззбройного ніколи не зведе меча. Небагато я запам’ятав з його оповідок, та говорив він не раз про криваві битви, і жодного разу — про криваві пожертви. Тож не крути мені голову і не чіпай чоловіка.