![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
— Рогволоде, відходь! — гукнув Вогнедар, побачивши, що юнак у запалі бою вибрався на гребінь завалу.
Всеславич засміявся й показав рукою на небо.
— Відійду! — озвався, — туди!
— Стій! — крикнув Перунич, — та стій же!
Та було вже пізно бігти на поміч. Рогволод зігнувся впіл, затискаючи рану від ляського меча і сповз униз просто до ніг Вогнедарових. Перунич пом’янув усі лихі сили одразу, й стрибнув вперед, аби прикрити друга. Та на гребені не було нікого, а ті ляхи, котрі перебралися через загорожу, полягли усі до єдиного.
Вороги відступили. Кияни розуміли, однак, що довго їм не протриматись Стріл уже не було, з воїнів зосталося менше половини… Вогнедар сидів на землі, обійнявши пораненого Рогволода, і намагався затягти йому рану.
— Брате, — вишептав княжич, — не треба… Померти… Не мають мертві сорому…
— Не відповідаєш ти за батька свого, — мовив Перунич, — навіщо, Рогволоде?
— Я його…любив, — ледве вимовляв Рогволод, — а тепер… Ні для чого… жити… Побратиме…Добий мене…Не давай живим…Я не хочу знову до в’язниці!
Вогнедар кивнув на знак згоди, і Рогволод всміхнувся крізь біль:
— Арії…вмирають з усміхом, — вимовив, — батько…казав…що ти — меч аріїв…І треба ще взяти…землі…
Тіло його обім’якло. Вогнедар поклав руку йому на шию, вишукуючи живчик… Рогволод ще жив. Перунич пошукав очима Білозіра. Коваль роздивлявся розтрощене колесо.
— Нікудишні у нас стельмахи, — сказав, — оце кілька разів ударив — воно і розскочилось!
— Білозіре, — озвався Перунич, — зараз Батура звелить відступати. Винеси звідси Рогволода. Він не переживе другого ув’язнення.
Коваль обдивився княжича і хмикнув:
— Все одно помре… Відпусти його з миром… Він же сам цього хотів…
— Я хочу, — сказав Вогнедар, — аби вижив цей чоловік і запам’ятав те, що пережив, назавше.
Білозір глянув з повагою на молодого жерця й мовив вже лагідніше:
— Не перевиховати тобі це поріддя, Перуничу… Забуде він через кілька літ і тебе, і день цей, і ганьбу батькову… Лише задля тебе зроблю це, бо бачу, що болітиме тобі смерть його.
Від пристані надбіг захеканий ковальчук Чорнота.
— Горазд чекає з останньою лодією! — вигукнув, — треба спішити!
— Відступаємо! — почувся Батурин голос, — всі до берега!
Здоровань Білозір легко підхопив непритомного Рогволода і побіг вниз узвозом. За ним поспішали інші. Батура, яко тисяцький, відходив останнім.
— Вогнедаре! — вигукнув він, побачивши, що Перунич застиг на місці, — а ну не дури! Ходімо!
— Ляхи знову йдуть пробоєм, — озвався юнак сонним якимсь голосом, — я зостанусь, батьку!
— Ти що, — рявкнув Батура, — теж смерти шукаєш? Рогволод хоч ганьби батькової пережити не в змозі, а тобі чого помирати?
— Я затримаю ляхів, аби ви встигли відплисти, — мовив Вогнедар, і Батура аж відсахнувся, побачивши, як змінилось його обличчя, — не бійтесь за мене… Вони прийшли… Я тут не сам!
— Та хто прийшов? — гримнув дереводіл, втрачаючи терпець.
— Боричі, — сказав спокійно Перунич, — мертві Боричі… Рід мій тримає для мене місце у лаві. Ідіть же, батьку… Ця битва буде з тих. про яку співають пісень!
Батура згадав раптом сяйво межи кіннотниками, і балачки дружинників про те, що молодого поганина, мовляв, сатана вдягнув у вогняний панцир… Дереводіл не зрозумів — відчув страшну потугу Нави, яка струменіла з іще живого тіла, і мовив раптово захриплим голосом:
— Щасти тобі…,синку!
І побіг узвозом до річки. Перунич не дивився йому вслід. У нього не зосталось спогадів. Юнак поволі вибрався на заслону з дошок, переступаючи через загиблих. Він ще не мав жодної рани, а як би мав — не відчув би болю. Вогнедар подивився на надбігаючих ворогів і вимовив стиха:
— Скільки праху на землі — стільки і воїв небесних! Вони будуть битися поруч…
І стрибнув униз, просто межи наступаючих. Тих, що бігли попереду, наче змело буревієм. Меч Вогнедарів окреслював блискучі кола, та люди падали не лише від меча
Казімеж-воєвода, котрий вів на Київ поміч польську, і так роздратований був затятим опором, а ця остання перепона просто вивела його з себе. Здаля він побачив лишень, що його вої не можуть зладнати з одним чоловіком, який з усього озброєння мав лише меча у руці.